Рецензия на книгу

• 

  zadnipriana9 мая 2021 г.

  Я не змогла дочитати цю книгу.

  40 сторінок лишилось, а я вже не можу, мене не вистачає на весь той негатив.
  ⠀
  Цього разу автор вирішив осягнути неосяжне, впихнути "невпіхуємоє": біль, сльози, страждання, насилля, нову насилля, смерть. В якийсь момент я просто не витримала.
  ⠀
  Багато всього.
  Численні персонажі, які з'являються постійно і абсолютно не торкають. Багато напруження, яке приводить тільки до ще одного напруження. Океан драми, яка закінчується тільки драмою.
  ⠀
  В результаті роман втілює в собі десятки ідей та доль, яким в цій книзі тісно.
  ⠀
  Читаєш і думає: до чого це все?
  Що намагається сказати автор? Що життя — гівно, і в ньому жодної радості? Мені вистачає цього в новинах.
  ⠀
  І ні, я люблю подібні речі у книжках! Я смакую книги Джоді Піколт, я в захваті від романів Кінга та Енн Тайлер. Коли написане логічно підводить до певних висновків, думок, коли є фокус на чомусь.

  А тут фокус на ВСЬОМУ. Я не бачу тут теми. Не бачу ідеї. Тут всі страждають, всі нещасні, всім погано. І стає лише гірше. Навіть тоді, коли здається, що гірше вже немає куди, Бакман бере своїх персонажів і тицяє їх прямісінько в больові точки.

  Ще раз. І ще раз. І ще раз.

  И ещё много-много раз.
  ⠀
  Життя — тлєн і всі ми помремо. Такий настрій транслює книга.

  При цьому він залишається майстерним автором: все яскраво, жваво, інколи читаєш і відірватися не можеш. Але чим далі — тим більше слабшає захват.

  Я втомилась від цієї книги!
  Виснажливе, довге, пригнічене читання.

  4

  88