Рецензия на книгу

• 

  devid217 марта 2021 г.

  Make Amerika great again!

  Цікавий і досить нетиповий представник жанру антиутопії. Поєднання соціальної фантастики, антиутопії, критика патріархального суспільства і ствердження ідей фемінізму чекає Вас на сторінках цього роману. Відзначу основні моменти і побіжу читати другу частину циклу «Заповіти», але вже англійською або російською. Загалом в цьому романі український переклад неможна назвати вкрай невдалим, однак він радше сприймається як суха вижимка змісту оригіналу з декількома помилками.

  Анотація досить цілісно та повно передає світ роману. Однак сама книга не цілком ясно розповідає нам про цей світ. Схоже, що республіка Гілеад по своїй суті – патріархальна мілітаристська теократична тоталітарна імперія, яка є однією з наддержав на політичній карті світу. Та ніякого більш-менш детального опису як же існує ця країна, як вона перетворилась на такий потужний механізм чи інформацію про її державний устрій ми так і не отримуємо. Автор через головну героїню сповна відкриває лише соціальний стан Служниць.

  Розповідь головної героїні сконцентрована на соціальній складовій антиутопічного світу. Тут не йдеться про боротьбу за владу чи повалення режиму, однак все ж згадується про підпілля, яке ще не знищили. Розповідь Служниці торкнеться людей, які жили до становлення теократичного світу, в якому політична влада залежить від духовенства та армії, людей які ще пам’ятають свободу, а дехто з яких навіть мав сім’ю. Джун розповість про свої спогади, зміну людей в умовах рабства, як така система ламає психіку та заради чого жити в таких умовах.
  

  
  Моя оголеність для мене дивна. Власне тіло видається застарілим. Невже я насправді носила купальники на пляж? Носила не думаючи, серед чоловіків, байдужа до того, що мої ноги, руки, стегна і спина були відкриті, що їх було видно. Сороміцька, нескромна. Я не дивлюся на своє тіло не тому, що воно сороміцьке чи нескромне, а тому, що не хочу його бачити. Не хочу дивитися на те, що настільки повно визначає мене.
  
  Ми тут виключно для розмноження, ми не наложниці, не гейші, не куртизанки. Навпаки, було зроблено все можливе, щоб виключити нас із цієї категорії. У нас не має бути того, що може розважати; пристрастям немає часу і місця розквітати; жодних особливих послуг ніхто не має пропонувати, любов тут не може існувати. Ми — двоногі лона, от і все. Священні посудини, ходячі кубки.
  

  Роман запам’ятається яскравими образами, так ніби автор писала його спеціально під сценарій Netflix. Без спойлерів, ось один з них.
  

  
  «До нас рухається невелика процесія. Похорон: троє жінок, у кожної на покритій голові чорний прозорий серпанок. Еконожина та дві інші в жалобі, теж Еконожини, напевно, її подруги. Їхні смугасті сукні видаються поношеними, як і їхні обличчя. «Колись, як усе налагодиться, — казала Тітка Лідія, — ніхто не має бути Еконожиною».
  Першою іде скорботна мати, вона несе невелику чорну банку. Із розміру банки зрозуміло, коли воно затонуло в її утробі, припливло до своєї смерті. Місяці два-три, надто маленьке, щоб зрозуміти, чи то було Не-дитя, чи ні. Старших і тих, хто помирає під час пологів, ховають у коробках.
  Із поваги, ми спиняємося, а вони проходять повз нас. Цікаво, чи відчуває Гленова те ж саме, що й я, — біль у животі, наче від удару ножем.
  Ми складаємо руки на серці, показуючи цим чужим жінкам, що ми співчуваємо їхній втраті. Перша жінка супиться на нас під серпанком. Інші відвертаються, плюють на тротуар. Еконожини нас не люблять.»

  Якщо маєте вільний час – прочитайте цей роман. А я побіжу дивитись серіал і читати другу частину!

  1

  94