Рецензия на книгу

• 

  Vira_v26 августа 2012 г.

  Дивний випадок, коли я спершу подивилась фільм, а потім вирішила, що хочу прочитати книжку, бо книжки завжди цікавіші. АЛЕ! Фільм був майже дослівною цитатою, тому враження від книжки не було якимось несподіваним.

  Виявляється, "Поліанна" - класика американської дитячої літератури на рівні з "Томом Сойєром". Але, очевидно, не така розпіарена, принаймні, серед європейських дітей.

  Напевне, сучасній дитині буде важко сприйняти героїню такою, як вона є. В 11 років Поліанна абсолютно відкрита, безпосередня, буквальна, наївна до неможливості. Настільки, що здається, ніби вона дурненька. Ну хто з її сучасних однолітків не усміхнеться над цією книжкою?

  Найцікавіше мені, якою вона виросте. Що станеться із цією дитиною з повними очима подиву і радості, коли вона побачить життя поза межами свого маленького кольорового світу? Якщо вона не розучиться "грати в радість", її життя буде стерпним. А як ні - вона збожеволіє від контрастів.

  На щастя, Елінор Портер написала продовження "Полианна вырастает", так що відповідь свою я отримаю.

  п.с. Щодо самої гри "в радість". Я багато думала над цим. Не працює така гра: який сенс розуміти головою причини можливої радості, якщо ти цього не відчуваєш? думки про причини для радості не радують.

  7

  35