Рецензия на книгу

• 

  Аноним17 июля 2012 г.

  Минув тиждень, як перегорнена остання сторінка, а прощання з Мумі-тролями все ніяк не визріває. А все тому що прощатися-то з ними зовсім не хочеться, настільки з ними добре і затишно. Тут є така проста життєва мудрість, яка стрічається нам на кожному кроці, яку ми бачимо щодень, а проте, чомусь не завжди можемо розгледіти. Ця, третя, книга значно більш філософська і глибша, ніж обидві попередні. Вона каже, що як дітей не помічати, вони можуть стати невидимками, правда, без особливого задоволення. Або що віддаючи щось дороге близьким, сам завжди стаєш щасливішим. А ще тут багато самотності, осінніх мелодій і чекання. І — моря. Грізного, лагідного, заманливого, теплого, крижаного…Моря, яке неможливо зрозуміти, зате цілком можливо полюбити всім серцем. Я б навіть не сказала, що то дитяча книга, радше, більш доросла. Чого варта хоча б повість „Тато і море“ — ледь не щосторінки мене роздирав смуток через те, що ці милі Мумі-тролі не можуть порозумітися, кожен мовчить про власні бажання, аби не зачепити інших, і врешті виходить недобре всім. Чистісінько як люди, правда?)
  А ще в Країні Мумі-тролів завжди раді гостям, які б вони не були. Для них завжди заготована затишна спальня у південному крилі і ранкова гаряча кава. Тут можна бути самим собою. І ніхто й ніколи не намагатиметься тебе виправити чи якось завадити твоїм звичкам. Від того сюди хочеться повертатися знову і знову.
  Шкода лишень, що Країни Мумі-Тролів не знайти на жодній з карт. А проте вона назавжди у згадках, у теплих порухах серця. І на поличці у дорогого друга =)

  І на останок — кілька бонусів з виставки коміксів чарівниці Туве на Київському Книжковому Арсеналі 2011.
  Тиць!

  13

  119