Рецензия на книгу

• 

  Grafnalina28 октября 2020 г.

  Так винен чи ні? (Обережно, спойлер!)

  Враження після прочитання досить неоднозначні. З одного боку, я не люблю фінали, де автор змушує читача самому додумувати відповіді на всі запитання. З іншого, можливо, саме у цій незавершеності розкривається таємничість твору, його головна родзинка.
  
  У обрамленні роману авторка подає  сторію про страту чоловіка, винного у вбивстві дружини. Деталі цього злочину (це важливо) залишились невідомими. Причому як для читача, так і для юного головного героя, який все ж наважився кинути камінь у тіло вбивці. І я здогадуюсь, що саме у обрамленні і криється головний задум Давни дю Мор'є - показати, що ніхто не повинен засуджувати іншу людину. Навіть убивцю. Навіть серійного вбивцю. Щоб він не скоїв, той Том Джеккінс, якого всі вважають злочинцем - облиш його. А може він навіть не вбивця, а може і Рейчел не вбивця. А може і Філіп нікого не вбивав. А може таки вбивав?
  
  "Моя кузина Рейчел" також яскраво змальовує те, наскільки пагубною для людини може виявитися любов. Читач має змогу споглядати всю безглуздість кохання і з боку самого закоханого, і з боку оточуючого, виступаючи в ролі і того, і іншого.
  Отже:
    •У будь-який ситуації не можна спиратися лише на почуття;
    •Внутрішній світ людини складніший, ніж здається.
  
  Однак повернімося до обрамлення.
  Злощасний камінь, кинутий у страченого чоловіка на перехресті Чотирьох доріг, являє собою ту упереджену ненависть, що насправді притаманна всім нам. Але і за це не треба нікого судити.
  У цьому романі ніхто так і не дізнається, хто вбивця, а хто ні. Тут немає винних чи невинних. Тут є лише людські помилки. Ну а нам залишається просто не повторювати їх.

  1

  108