Рецензия на книгу

• 

  giggster5 апреля 2012 г.

  Проханов пише казки. Можливо, йому б хотілося, щоб це були казки російські, з Іванушками і Солов'ями-розбійниками, але своєю пишністю, яскравістю вони скоріше нагадують оповіді з «Тисячі і однієї ночі»:
  

  
  

  На отдельном подносе, на изящной тарелочке, стояло блюдо, едва не стоившее жизни гастроному Михаилу Кожухову, – огромный розовый клец, снятый с австралийского кенгуру, фаршированный молью, пойманной на свет фонаря в джунглях Бразилии, с приправой из раздавленных ос-наездниц, гнездящихся в старых пнях Мадагаскара.

  
  Напевно, в іншому місці й у іншого автора такий опис виглядав б надмірно, тільки не у Проханова. Тут сама оповідь – це потоки ось таких смачних, жирних шматків. І разом вони перестають бути гротеском, а перетворюються на казковий сон.

  У цих розлогих снах виникають зрідка і герої (в яких проглядає і сам автор). Звісно, у такій, іншій реальності все «чудесно и свято». Але й ці герої не для подвигів, і ця реальність не для справжнього життя. Здається, Проханов свій світ – сповнений «червоної суті» й «імперської роботи» – сприймає саме як сон. Було б добре все це мати, але не вийде, тому й «хочется оттолкнуться от палубы, оставить сонмище ничтожных развратных людей, на бесшумных крыльях улететь в темноту, где в полях пролегли печальные проселки, в ложбинах укрылись сиротливые деревни, где все знакомо, любимо, зовет его кроткими наивными голосами.» Туда, у казку давно й улетів Проханов.

  3

  610