Рецензия на книгу

• 

  Аноним5 апреля 2012 г.

  Правильніше було б назвати книжку «Давайте все убьем переводчицу Людмилу Брилову». Більш бездарного перекладу годі й уявити – обривки фраз, перевантажені вигуками «Боже», «Господи Иисусе», кальки ідіом і бездумне відтворення граматичних структур іншої мови. Для прикладу, особливо не шукаючи:

  
  

  Я спросил:
  – Знаешь, Фриц, что ты только что сказал?
  – Проклятье, а как же! «Святая Иоанна»!
  – Боже мой, Фриц, как ты не понимаешь? Нас сбило с толку то, что она сказала отцу Раттигану: «Я убила их, убила! Помоги мне их похоронить!» – кричала она... Прах меня побери, она их не убивала!

  
  

  Прах мене побери, Господе Ісусе...

  Я розумію, контекст роману не такий простий – кінематограф першої половини 20-го століття (Бредбері любить повертатися до цього свого захоплення кіно – в тому ж «Полуночному танце дракона» кілька таких автобіографічних ремінісценцій) з купою імен, назв, алюзій і малознайомих фактів. Але ж перекладали й заплутану, просто нафаршировану перекладацькими кошмарами «Алісу», і кількасотслівні речення Маркеса, і японців. І як прекладали! А тут... Роздивитися твір крізь мутне скло, замацане руками Бріловою, не вдалося. Твердий кол, але Бредбері тут не причому.

  3

  29