Рецензия на книгу

• 

  Аноним23 июля 2020 г.

  "Розплющте очі і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться навіки"

  Не надто часто, але хоча б раз або двічі на рік мені точно трапляються книги на воєнну тематику, та й в планах ще багацько таких.
  Зазвичай, я обираю їх через виняткові історії людей, котрі нехай і не сидять в окопах, не бігають з гвинтівками по мінному полю, але по-своєму переживають жахливі наслідки масштабного лиха, намагаються просто вижити і не втратити здатність відчувати, радіти, захоплюватись і любити. Особливо ціную ті романи, де війна відображається через призму дитячої свідомості, як от у "Крадійці книжок", через їхній драматизм та особливу наповненість добром і світлом навіть у найтемніші часи.
  До цієї колекції можу сміливо додати "Все те незриме світло" - роман про дитячі мрії, дружбу, дорослішання, пошуки істини, відвагу та доброту. А ще про долю, яка сплітає людські життя у вигадливі візерунки, терпляче веде невидимими путівцями до когось або чогось, нехай і за сотні кілометрів чи тисячі перешкод. Так от стає можливим, що у всезагальному хаосі та сум'ятті, на околицях Бретані зустрічаються двоє: німецький солдат-підліток Вернер Пфенніг та французька незряча дівчина на ім'я Марі-Лор. А звело їх разом радіо.
  Багато років тому маленький сирота знаходить поламане радіо та відносить його до вбогого сиротинцю, щоб як слід розібратись у цьому дивовижному механізмі та донести голос німецької пропаганди навіть до наймолодших підданих райху. Експериментуючи з частотами, йому вдається натрапити на французьку радіопередачу, яка хоч і є забороненою, спонукає Вернера та його сестру Юту думати про фізичні величини як про щось неординарне, ставити запитання без відповідей і просто мріяти про світ за межами їхнього притулку. Ці нічні марення дарують їм слабку надію, що десь існує принаймні одна людина, здатна зрозуміти їхнє захоплення навколишнім середовищем. Зокрема Юті подобається малювати і зображати французькі міста, а Вернер вправляється у ремонті радіо та засвоює основи фізики, і саме це його хобі згодом стане доленосним. Тим часом у Парижі Марі-Лор втрачає зір і вимушено вчиться орієнтуватися у просторі за допомогою дерев'яної моделі рідного міста, яку для неї виготовив батько. Незважаючи на свою фізичну ваду, це дуже допитлива і розумна дівчинка. Проте не за горами Друга Світова, не завжди чіткий розподіл на союзників та ворогів і страх, що надходить в легені за кожним вдихом повітря.

  Окремо хочу виділити ті теми, які автор побіжно зачіпає в романі:

  - Антигуманне насадження пропаганди;
  

  • Ескапізм або задній хід перед тим, що викликає значний дисонанс і спротив, але чому врешті-решт підкоряєшся через завчену манеру поведінки.
  • Одвічний вибір між тим, щоб діяти за покликом серця, і тим, щоб ховати голову в пісок.
  • Стимул, що допомагає людині позбутись своїх фобій.
  • Мужність піти наперекір правилам, ослухатися наказу на захист своїх правдивих переконань.

    Цікавою є структура розділів, де автор постійно перестрибує з одного часового проміжку в інший, від самого початку готуючи ґрунт для кульмінаційної точки в романі. Також історії головних героїв (підрозділи) чергуються одна з одною, тож і структурно, і сюжетно можна відчути оту синхронність, з якою розвиваються дві основні сюжетні лінії. Стиль автора ненав'язливий, кожне речення - це як окремий легкий мазок по полотні. Ти чекаєш на якесь продовження лінії абощо, але саме з таких недбалих на перший погляд мазків і складена ця книга, що змушує не просто читати, а вчитуватись і відчувати кожною клітиною мозку все, про що оповідач тільки натякає. Щодо сюжету, то я щоправда очікувала геть іншої розв'язки. Було враження, ніби мене різко повернути до дійсності, вихлюпнувши відро холодної води на голову. Але так зазвичай і буває в житті, хіба ні? Лихо спіткає, коли й не чекаєш, віра й надія змінюються розчаруванням, тихе щастя перетворюється на розпуку. Важливо приймати все це з гідністю та незмінно рухатись вперед.

  
  Загалом мені книга сподобалась, були моменти, якими я особливо насолоджувалась, які наче зігрівали мене зсередини та виправдовували назву книги. Бо й справді, іноді нам важко розрізнити світло в здавалось би суцільній темряві, але це не означає, що його там немає. Так от сидячи під завалами будівлі, без їжі та пиття, Вернер знаходить порятунок в голосі, що сяк-так долинає з пошкодженого радіо, і в якому теж чути благання про допомогу.
  Що стосується оформлення книжки, то українське видання може неприємно здивувати численними опечатками в тексті та, як на мене, замаленьким шрифтом.

  3

  300