Рецензия на книгу

• 

  What_if_20 июля 2020 г.

  Не для всіх, але називається найкращою серед антиутопій не дарма

  Невеличка анотація: я не хочу обговорювати жанр. Залишимо ці всі «я розумію, що він хотів застерегти, але це надто погано» і «переіграно, насправді так не буває». Жанр антиутопії - вже ознака пропащого (з точки зору сучасних цінностей на зразок рівності, толерантності та демократії) світу. Ви ж не придеретесь до незграбної системи оподаткування у низькосортному любовному романі, який ви читаєте заради чергової історії кохання попелюшки та багатого принца?
  
  Отже, як тільки я дочитала цю книгу, я не могла не те що виразити свою думку повним реченням з чіткими «за» і «проти», а й сформувати послідовну думку. Спробую викласти її на віртуальному папері:

  Вражаюча детальність описаного світу, передана через головного героя: будь-які відомості про ідеологію, політику, економіку та загальну географію грамотно вплетені у сюжет. Жодного разу не виникло думки, що сцену в книгу вліпили лише через необхідність пояснити ситуацію. Герої ніколи не залишались на задньому плані, що створювало відчутний ефект присутності.

  Жорстока реальність антагоністів і протагоністів: головні герої теж готові робити жахливі речі заради примарних цілей і при тому щиро вірити у свою людяність — книга передає це не лише на словах. Водночас антагоністи не позбавлені шарму: навіть Вінстон Сміт, фокальний персонаж, визнає своє щире захоплення О’Браєном. І, на відміну від «Майстера і Маргарити» Булгакова, книга чітко розмежовує добро і зло, навіть якщо змішує їх в одній людині.

  Кохання далеко не «до гробу»: Джулія і Вінстон не є ідеальними половинками: вони мають різні цілі, принципи та бачення світу. Вони не перетинаються ніяк, окрім наявності невдоволення системою і водночас двох суперечливих бажань: вижити та поринути у заборонену пристрасть. А повні ніжності та самовідданості моменти нерідко змінюються ілюстрацією далеко не найчистіших помислів щодо один одного. Але це всерівно залишається однією з найбільш щирих історій, які могли трапитись у світі, де найгірша жорстокість стала нормою.

  Далеко не «підліткова» антиутопія: у «Голодних Іграх», «Дивергенті» і подібних книгах головні герої ціною здоров’я, втрат і мук здобувають омріяну свободу, що, нехай і з натяжкою, можна назвати хеппі-ендом. У цій книзі все доросліше і песимістичніше: такими ж методами герої навчились підкорятись системі та щиро в неї вірити. На зміну організованій підпільній боротьбі та почуттям на зразок відданої дружби, описаних у вищезгаданих антиутопіях, прийшли бажання вижити будь-якою ціною та сумніви про саме існування повстанців.

  «Саме свідомість формує світ»: одне з ключових гасел Партії. З точки зору головного героя нам подають аргументи «за» і «проти». Однак якщо Вінстону вибору не залишили, то читачів на цю тему заставляє задуматись. Книга нав’язує точку зору лише головному герою, не нам. І я би радила прочитати цю книгу всім, хто замислюється над цим питанням.

  Висновок: книга вміє берегти секрети, заносити на поворотах та захоплювати словом. Не давайте цю книгу дітям, вагітним і тим, хто щиро вірить у непереможну силу любові: тут є зради, бридкі сцени та сумний (для нас, та не для героїв) кінець.

  Содержит спойлерыОткрыть

  2

  202