Рецензия на книгу
Мы
Евгений Замятин
red_and_mad13 июля 2020 г.Буде боляче
Буде боляче, бо вам треба буде постійно бити себе по обличчю, щипати, кусати, щоб змушувати себе ж фокусуватися на історії. Коли я її читала, то зловила себе на думці, що темп читання набагато швидший за темп сприйняття. Я таке в книжках не люблю. Коли автор обирає форму обривків речень, подекуди незв'язності. Ти читаєш і летиш. (Я прочитала цю книгу за вечір). І при такій швидкості постійно повертаєшся назад. Перечитуєш. Бо незв'язність і уривчастість треба обдумувати і розуміти.
І ось ти дочитуєш книгу, і почитається мозковий штурм. Перше запитання: Що це було? Не до кінця описаний світ. Ніби стрибаєш з трампліна в басейн, а там насправді лише пластикова поверхня схожа на воду. Десь до сотої сторінки було таке враження, ніби мене викидало з тексту. Персонажі теж видавалися нереальними, неживими, хоча можливо в тому й є суть.
Після того, як в голові самостійно вибудувалися основні закони Замятінського світу (науково-точного, скляного, відміряного до секунди в часі та з абсолютно знеособленими громадянами-нумерами), починаєш думати над деталями. Їх там не так багато, і вхопити їх одразу не вдається, бо, повторюся, ви пролітаєте над ними, але вони є: асирійці, дитина, портрет, волохаті руки та губи поета. Але їх важко сприйняти одразу. Бо вони там ніби й капають тобі на мозок протягом всієї історії, але це настільки проходить повз вас, що ви можете відчути, ніби чогось не зрозуміли. Так було і у мене.
Це антиутопія, яку нам розказав один з нумерів за допомогою свого щоденника. Ми бачимо, як із точного будівника він перетворився на метафоричного письменника, як йому було некомфортно, страшно. Як він відчував роздвоєння та втрачав голову від кохання. А тоді кінець. Не говоритиму, як все закінчилося. Бо суть цього абзацу не в цьому. А в тому, що спостерігати за цими перетвореннями було цікаво. Ви дійсно бачите, як змінюється текст, у ньому з'являється багато сонця і любові. Але що таке сонце і любов, коли машина сильніша за тебе і ти це розумієш...
Але загалом мені не дуже сподобалося. Можливо через очікування та масовий психоз навколо цієї книги, можливо — не доросла. Але відчуття, ніби мене обманули лишилося і, мабуть, не скоро зникне. Антиутопія має лякати, пускати тілом холодок, вражати, дарувати надію, а тут прочитала любовні записи школяра, який інколи під дією психотропних речовин бачить світ зі склом, поклонінням математиці та ідентичними мешканцями-нумерами.
2188