Рецензия на книгу

• 

  kallisto_kyiv

  9 июля 2020 г.

  Остання книжка трилогії. Як я не відтягувала її завершення, бо наперед прочитала, що Надія і Аристарх не житимуть довго й щасливо, але читати таки довелося (в моєму випадку - слухати, бо купила всі три книжки в аудіоформаті, начитані Діною Іллівною). Хоча книжка по обсягу не менша за перші дві, але все одно слухаєш, дослуховуєш, і чекаєш розв'язки.

  Цієї книжки я так чекала, бо ж зустрілися Аристарх і Надія в її домі, і далі що? Що далі? Як вони впали в обійми одне одному? Що казали? Як не повбивали? Помирилися? Плакали? Сміялися? Сварилися? І цю знакову зустріч описано було лише на початку третьої книги. Звісно, помирилися, любилися і стали мирно жити-поживати і добра наживати. Але недовго. А далі почалася санта-барбара, і аж трохи розчаровуєшся через закінчення книжки. Після тих всіх скарбів Наполеона, неймовірних предків, знахідок сімейних листів у антикварів, появі спадкоємця у Аристарха, виведенні на чисту воду шахрая Пашки можна було чекати ух якого фіналу, з феєрверками і іскрами, в дусі Монте-Крісто, який згадувався під кінець роману. Але ні, чомусь Діна Іллівна вирішила зробити інший фінал: аневризма і все тут.

  Цікаво було читати про професію тюремного лікаря в Ізраїлі і про страшний рекет в 90х в Росії. Все так же не дуже зрозуміло, чому так багато уваги було приділено Ізюму. І цікава постать Льошика. Після того, як було описано дитинство, сім'ю, характер, особистість Аристарха, Льошик на його фоні - блідий і невиразний. Хоча, можливо, такий був задум, щоб залишити акцент на головних героях, не виводячи другорядних на світло лише зрідка.

  Але навіть попри це, Аристарх і Надія для мене - найкращі герої, цілісні, улюблені, я в них закохалася і закохалася в їхню любов. Люблю цю трилогію і з нетерпінням чекаю на наступні книжки.

  6 понравилось

  396