Рецензия на книгу

• 

  dolli_k4 апреля 2020 г.

  Знаєте, в житті бувають такі моменти, невідворотність яких так само очевидна, як і те, що сонце заходить на заході, а світанок починається на сході. Але, незважаючи на невідворотність таких подій, ти волієш вірити, що вони не настануть ніколи.
  Що батьки завжди будуть молоді й здорові.
  Що ти завжди будеш такий сильний і красивий, як у двадцять п'ять.
  Що діти завжди будуть маленькі, смішно вередуватимуть і проситимуться на ручки.
  Проте так не може тривати вічно. І ви це знаєте.

  Знаєте, є такі книжки, із якими неймовірно важко розлучатися. Ця — одна з таких. Я була щаслива, що в ній майже 600 сторінок, і що я зможу стільки часу насолоджуватися її читанням. Але прощатися все одно було дуже сумно. Адже герої стали такими близькими, ніби я була з ними знайома, ніби теж працювала поруч і бачила всі їхні пригоди на власні очі. Або й брала в них участь. А що, якщо чесно, то я б не відмовилася.

  Їхній колектив — просто неймовірний. Я мрію мати роботу, на якій можна буде так само вільно й природно почуватися, веселитися, жартувати з керівництвом та взагалі насолоджуватися процесом. У них постійні пригоди, які іноді закінчуються травмами. Але хто ж не робить на роботі сальто, при цьому падаючи на керівницю відділу персоналу, яка несподівано виходить у коридор?

  Мені дуже сподобалося, що в цій історії уже набагато більше колег стають повноправними героями книги. Любовні переживання сержанта Маковскі та Сари МакКарті теж дуже милі, постійно змушували усміхнутися. А поради автора, як вирішувати їхні проблеми, і взагалі були дуже крутими.
  

  
  Знаєте що? Ви ось тільки не ображайтеся, добре? Учора у Флориді загинуло сімнадцять осіб. Школярі й дорослі. У когось із них учора був перший поцілунок. А хтось збирався із духом, щоб поцілувати кохану людину, і не встиг. І вони вже ніколи не кохатимуть. Ніколи. А ви тут дурнею мучитесь. Кохайте сьогодні. Поки можете.

  Крута думка, яка вкотре нагадує нам, що потрібно цінувати все, що ми маємо, і вміти насолоджуватися моментом.

  Окрім того, мені дуже сподобалися стажери Колін і Джой. Особливо, звісно, Джой — на перший погляд тендітна дівчина, яка може покласти на лопатки 5-х кремезних чоловіків, при цьому відбірно лаючись кількома мовами. Це ніби покращена версія Франчески, яку я теж обожнюю! А чого тільки варте те, що вона надіслала свою валізу на роботу на ім'я автора книги, бо її багаж не пропустили в аеропорту через наявність холодної зброї. А у валізі, окрім неї, були лише білизна та вібратори. Ото Дорж Бату здивувався, коли на його ім'я прийшли такі речі. А його колеги як здивувалися! Та й узагалі, уся Джой — просто диво. Ось так про неї в листі писав Колін:
  

  
  Джой дуже кумедна і дуже щира. Недавно намагалася варити суп і втопила в каструлі ліхтарик. Старий, не питай, нахріна вона пхала той довбаний ліхтарик у каструлю. Але за версією Джой — їй було темно. Що там можна побачити в каструлі з квасолею?! Проплакала хвилин десять. Потім заснула. Я доварив ту квасолю, додав м'яса і зробив чилі. Зате вона дуже круто заварює чай.

  З цією частиною я нареготалася ще більше, аніж із попередньою. Радитиму її усім знайомим.

  
  Знаете, в жизни бывают такие моменты, неотвратимость которых так же очевидна, как и то, что солнце заходит на западе, а рассвет начинается на востоке. Но, несмотря на неотвратимость таких событий, ты предпочитаешь верить, что они не наступят никогда.
  Что родители всегда будут молоды и здоровы.
  Что ты всегда будешь такой сильный и красивый, как в двадцать пять.
  Что дети всегда будут маленькие, смешно будут капризничать и проситься на ручки.
  Однако так не может длиться вечно. И вы это знаете.

  Знаете, есть такие книги, с которыми невероятно трудно расставаться. Эта — одна из таких. Я была счастлива, что в ней почти 600 страниц, и что я смогу столько времени наслаждаться её чтением. Но прощаться все равно было очень грустно. Ведь герои стали такими близкими, будто я была с ними знакома, вроде тоже работала рядом и видела все их приключения на собственные глаза. Или участвовала в них. А что, если честно, то я бы не отказалась.

  Их коллектив — просто невероятный. Я мечтаю иметь работу, на которой можно будет так же свободно и естественно себя чувствовать, веселиться, шутить с руководством и вообще наслаждаться процессом. У них постоянные приключения, которые иногда заканчиваются травмами. Но кто же не делает на работе сальто, при этом падая на руководительницу отдела персонала, которая неожиданно выходит в коридор?

  Мне очень понравилось, что в этой истории уже гораздо больше коллег становятся полноправными героями книги. Любовные переживания сержанта Маковски и Сары МакКарти тоже очень милые, постоянно заставляли улыбнуться. А советы автора, как решать их проблемы, и вообще были очень крутыми.
  

  
  Знаете что? Вы вот только не обижайтесь, хорошо? Вчера во Флориде погибло семнадцать человек. Школьники и взрослые. У кого-то из них вчера был первый поцелуй. А кто-то собирался с духом, чтобы поцеловать любимого человека, и не успел. И они уже никогда не будут любить. Никогда. А вы здесь ерундой мучитесь. Любите сегодня. Пока можете.

  Крутая мысль, которая в очередной раз напоминает нам, что нужно ценить все, что мы имеем, и уметь наслаждаться моментом.

  Кроме того, мне очень понравились стажёры Колин и Джой. Особенно, конечно, Джой — на первый взгляд хрупкая девушка, которая может положить на лопатки 5-х крепких мужчин, при этом отборно ругаясь на нескольких языках. Это как бы улучшенная версия Франчески, которую я тоже обожаю! А чего только стоит то, что она прислала свой чемодан на работу на имя автора книги, потому что её багаж не пропустили в аэропорту из-за наличия холодного оружия. А в чемодане, кроме него, были только бельё и вибраторы. Вот Дорж Бату удивился, когда на его имя пришли такие вещи. А его коллеги как удивились! Да и вообще, вся Джой — просто чудо. Вот так о ней в письме писал Колин:
  

  
  Джой очень забавная и очень искренняя. Недавно пыталась варить суп и утопила в кастрюле фонарик. Старик, не спрашивай, нахрена она пихала тот долбанный фонарик в кастрюлю. Но по версии Джой — ей было темно. Что там можно увидеть в кастрюле с фасолью?! Проплакала минут десять. Потом уснула. Я доварил ту фасоль, добавил мяса и сделал чили. Зато она очень круто заваривает чай.
  С этой частью я нахохоталась ещё больше, чем с предыдущей. Буду советовать ее всем знакомым.

  10 понравилось

  229