Рецензия на книгу
The Goldfinch
Donna Tartt
Maryannsa20 января 2020 г.Життя коротке, мистецтво - вічне.
Звісно, я не буду переповідати сюжет роману, бо ж ознайомитись із анотацією можна використавши старий і добрий Google. А почати варто із...натюрмортів. «Голландці прагнули все зображати так детально, як тільки можливо, бо навіть найдрібніші речі щось та й означають. Коли ти бачиш мух або комах у натюрморті - зів’ялу пелюстку чи темну пляму на яблуці, - художник передає таємне послання. Він повідомляє, що живі речі нетривкі - вони тимчасові. Смерть присутня в житті. Саме тому такі картини називають натюрморти - мертва природа. Можливо, спершу ти й не побачиш на тлі краси й цвітіння крихітну пляму гнилизни. Але придивись уважніше - і вона тут». Пишучи історію життя Теодора Декера, Донна Тартт вплітає у тканину свого роману роздуми про мистецтво, підводячи до ідеї, мовляв, а чи є у вас картина чи будь-який інший витвір мистецтва, з яким ви відчуваєте якусь особливу спорідненість? У Теодора він є. Це картина Карела Фабріціуса «Щиголь». Нідерландський художник загинув у результаті вибуху порохового складу в 1654 році. Разом з митцем «померли» здавалося б на перший погляд «нетлінні» картини, серед яких вціліла одна - «Щиголь», яка стає центральним образом у романі Тартт. Любителям знайти паралелі, підказки і ключі - прочитайте книгу і зрозумієте до чого тут передісторія про вибух і картину. «Я відкриваюся наприкінці...» і здавалося б, до чого ж тут Поттер? Роман побудовано кільцево, він справді починається, використовуючи термін поетики, in medias res, не з середини подій, втім, з «передкінця». Тео розповідає свою історію, історію, яка переслідує його з дитинства. Він нагадує Гаррі Поттера, та й його друг Борис дає йому прізвисько Поттер, бо спільні риси у обох персонажів є, хоч Тео і не чарівник. Він персонаж точно не ідеалізований, навпаки має багато вад. Деякі вважають його негативним персонажем, але я так не думаю, хоч позитивним його також не назву. Він - звичайний, не романтизований, зі своїми + і -, а тому його характер «живий», його позитивність чи негативність - на розсуд читача. Тартт взагалі гарно прописує характери своїх персонажів (хоча Гобі, як на мене, дещо «ідеальний»), а ще їй властива магнетична, глибока манера письма. Крім того, авторка знається на мистецтві, алюзій безліч, як на різноманітні картини й художників, так і на письменників та їх твори. Наприклад, один із розділів має назву «Ідіот», що, безперечно, відсилає до роману Достоєвського. Останні 15 сторінок можна вважати таким собі есе про мистецтво. Воно дуже вдале, до речі, чистий catharsis.
Щодо мінусів, то друга частина роману (коли Тео переїздить на деякий час у Вегас) має дещо тягучий розвиток подій. Кінцівка відкрита, історії персонажів попри 800+ с. тексту залишаються незавершеними. Проте книжка класна і займає чільне місце у світовій літературі поч. XXI ст.4142