Рецензия на книгу

• 

  Аноним3 января 2020 г.

  Цю книгу нам порекомендувала викладачка курсів письменницької майстерності, коли ми вивчали, хто і як має розповідати нашу історію. За її словами, авторові чи то наснився, чи то примарився образ собаки, якого вбили вилами, і для того, щоб подивитися на цей образ під неочікуванним кутом, письменник дав голос хлопчику з аутизмом. Хоча, судячи з того, як Крістофер взаємодіє зі світом, у нього скоріше синдром Аспергера. Ця історія — гарний привід подумати, що суспільство вважаємо нормою. Чомусь люди завжди очікують, що інші обробляють інформацію так само, як і вони, і що співбесідник неодмінно втягнется у нашу гру напівсенсів, тонких жестів та ледь помітних порухів обличчя, щоб зчитати більше, аніж говорять наші слова. Але люди — різні. І якщо згадати про цей клятий ярличок "особливі потреби", то вони є у всіх. Про це, власне, розповідає сам Крістофер, хлопчина, що мріє стати астронавтом, знає напам'ять прості числа до 7057, любить червону їжу, а ще проводить своє детективне розслідування, щоб дізнатися, хто вбив сусідського пса Веллінгтона.

  1

  246