Рецензия на книгу

• 

  Bookoedka6 сентября 2019 г.

  Про цю книгу варто говорити без емоцій, бо ж болю та емоційності у тексті більш ніж достатньо і так. І найболісніша закоханість, - це закоханість у того/ту, хто нескінченно далекий від тебе.

  Один з останніх романів Памука, а саме «Музей невинності», опублікували у 2008 році. Через чотири роки у Стамбулі відкрився однойменний музей. Орхан задумав створення музею і написання книги практично одночасно. І як тут можна не погодитися, що, якщо ви сумуєте за кимось, то навряд краще зібрати друзів, аніж знайти яку-небудь стару річ того/тієї, за ким сумуєте.

  За сюжетом головний герой, Кемаль, багатий спадкоємець імперії «СатСат», не розірвав заручини з іншою, будучи закоханим у бідну родичку Фюсун. Вона ж відмовилася від ролі коханки і пішла з життя Кемаля, залишивши по собі спогади про 42 дні спільного щастя.

  У Кемаля є колекція порваних струн душі, що зі штампом «любов» зберігаються як нагадування про крила за спиною колись. Він втрачає спокій і починає шукати розраду в речах, які належали або мали відношення до Фюсюн: сережки, помада, шпильки, гребінці, годинник, помада, 4213 недопалків... Він знову і знову бажає зануритися у вир почуттів, нехтуючи усіма попередженнями долі. І що у підсумку? Усе не не по-справжньому, зовсім як популярні картини з трояндами у курортних містах, що нібито зображують цвітіння сакури.

  Читаючи, я зрозуміла, що люблю книги, які не просто розповідають якусь історію, малюючи картинки і образи, а переносять тебе у цю історію, у цю стамбульську квартиру, у даному випадку. І ти як читач можеш вдихнути запахи, почути звуки і відчути шалені удари свого серця. Подібне прекрасно вдавалося Фітцджеральду - описати настільки дивовижно сцену, сповнену емоційних одкровень так, що та може на мить вирвати тебе з власного життя. Памук пише дуже подібно, але по-своєму.

  28

  2,9K