Рецензия на книгу

• 

  Аноним11 августа 2019 г.

  Антилівацький шедевр

  Читав у рамках програми заповнення основних прогалин зі світової літератури. В університеті ми Томаса Манна чомусь не вивчали, а самостійно до нього руки не доходили, окрім невеличкої новели «Маріо і чарівник», до якої я прийшов, здається, через Борхеса чи якихось статей про Борхеса. Вже та новела мене вразила, і я собі позначив, що треба почитати і великі романи Манна, адже як романіст він навіть більш знаний, ніж як новеліст.

  Читав я цей роман одразу після «Гри в бісер» Германа Гессе, і це дуже цікаво переплетені тексти, створені майже в один час, і в одній німецькій культурі, багато в чому схожі і багато в чому відмінні. Манн мені здається більшим і значнішим як митець, ніж Гессе, хоча «Гра в бісер» мені може навіть більше сподобалася. Втім, Гессе теж далеко не белетрист, просто він не такий глибокий у філософському плані, і більше ковзає по різній езотеричній поверхні, цікавій та ефектній, але не настільки глибоко фундаментальній, як у Манна. Порівняння Гессе і Манна чимось схоже на порівняння Селінджера та Фіцджеральда.

  «Доктор Фаустус» Манна — це не просто шедевр світової літератури. Це текст, без якого неможливо вповні розуміти розвиток мистецтва і культури ХХ століття, переломи у загальнолюдській суспільній та національній німецькій свідомості, пов’язані з першою і другою світовими війнами, побачити витоки модернізму і постмодернізму. Звісно, треба і вміти це читати. Бо якщо сказати, що це роман про модернізм і постмодернізм, то хтось може і образитися, адже там творчість Адріана Леверкюна (суто модерністична), напряму пов’язана з дияволом і диявольським, угодою, яку уклав митець і яка закінчилася зовсім не так щасливо, як історія доктора Фауста у Ґете. Текст же не такий прямолінійний і диявол там є також метафорою тих явищ, які, власне, і призвели до появи модернізму і постмодернізму. Оповідач каже, що записує текст книги під гул бомбардувань гітлерівської Німеччини. І це доповнює ефект переплітання середньовічної легенди, раціоналістичної історії музиканта-модерніста, релігії, естетики, традиції і відносно недалекої сучасності. Цей текст — справжня культурологічна глиба, де концентровано міститься величезний пласт людської культури першої половини ХХ століття. Усе те, що розкидано по сотням наукових монографій і досліджень, тут викладено художньо, образно, неймовірно талановито і яскраво.

  У тінь світової літератури цей текст відсунуло лише те, що автор не був політкоректним ліваком-лібералом, і ставив незручні і неполіткоректні питання, а в нинішньому лівацькому західному світі це вирок. Але читаючи його, як і читаючи провідних сучасних консервативних філософів (наприклад, Скрутона), дуже добре видно, яку надзвичайно глибокодумну, цінну, чесну і по-справжньому благородну частину людського мислення, мистецтва і культури західне лівацтво намагається викреслити з людської історії. Саме ж лівацтво нічого не спроможне запропонувати взамін, окрім істерик, скандалів, пустопорожньої риторики та, хай іноді і прикольних, словесних жонглерів і перфомансистів типу Жижека. Лівацтво у філософії і мистецтві, це прямо як Зеленський у політиці — діалог там просто неможливий, все переводиться у гру, насмішку, знецінення. Неможливо вести діалог із глухими і сліпими до інших думок коміками, єдине завдання яких — розважати чи епатувати людей. Манн — це зовсім інший полюс, глибокого аналізу, об’єктивного, із неприємними для мас і мейнстріму висновками, зі щирим переживанням за долю людства і людської культури.

  Я би порадив Манна (і Гессе) тим, кому подобається Пітерсон. Для значно більш глибокого занурення у ті теми, яких поверхнево торкається у своїх виступах Пітерсон. Це якщо про художню літературу. Якщо про філософію і естетику, то напевне тим, хто цінує Роджера Скрутона.

  Особливої уваги заслуговує чудовий переклад Євгена Поповича.

  4

  942