Рецензия на книгу

• 

  kallisto_kyiv1 апреля 2019 г.

  Новий для мене автор і досить тяжкий текст. Починала чотири рази, лише з четвертого вдалося вчитатися. Перш ніж читати, погуглила, чи є український переклад. Знайшла, зраділа, почала, виявила, що там перл на перлі "плиткий рівець", "допіру" і повно складних речень (Дарма що мули плуганяться у невпинному й незмінному отуманенні), які дуже тяжко читаються, концентруєшся на кожному слові, а не загалом на тексті. Перекладачем виявився Олег Король, той, що перекладав непозбувну бентегу - для мене це антизнак якості. Прочитала сторінок з 30 і покинула, російською переклад по смислу той же, а читається легше.

  Я не перебільшу, якщо скажу, що книга справила на мене дуже мало враження. Все зображене в дуже темних тонах, важко, безпросвітно, ніхто не щасливий. Такий автор, такий кут погляду, такий стиль. Мова про американський південь, темношкірі там в принципі не вважаються за людей, і навіть той, в кому можна запідозрити хоч краплю темної крові - проклятий, він апріорі в усьому винний, навіть в тому, чого не вчиняв, а найперше в тому, що намагався втесатися в довіру до білих. Тут немає позитивних персонажів, та і позитиву загалом теж немає. Вони там всі - не люди, а лише їх тіні, лише обриси справжніх, живих, повнокровних людей.

  Ліна, вагітна жінка, яка не бачила нічого доброго в житті, йде шукати батька своєї дитини, який півроку тому вирушив шукати роботу, та й так не дав знати про себе. Вона проїхала півкраїни, щоб його знайти, і, здається, знайшла, і все могло би бути інакше, якби вона приїхала хоч на день раніше. Батько її дитини - безпутний, поміняв ім'я, щоб їй не вдалося його знайти, бутлеґер, не тримається за роботу і вже точно не думає про свою майбутню сім'ю, а коли їм усім, вже трьом, вдається возз'єднатися, він тікає без оглядки наче заєць. Гайтауер - не-священик, якого життя жорстоко побило і викинуло на узбіччя, який живе пам'яттю про своїх предків, і останні 20 років провів у своєму кріслі перед вікном, бо йому нікуди піти і ні з ким навіть словом перекинутися. Байрон Банч, який у житті нічого не добився і якому вже нічого чекати, і поява Ліни дає йому якусь надію, але ця надія прозора, примарна, тінь надії, як і все в цій історії. І, звичайно, Крістмас - якому не пощастило народитися - не в тому місці, не в тій сім'ї, не в той час. Він росте як тваринка, як звіреня, абсолютно дикий і ненормальний, ні виховання, ні принципів, ні прагнень, ні майбутнього. Рано чи пізно все мало завершитися подібною катастрофою.

  Що ж, якщо Фолкнер хотів показати таку повну безнадію, йому все чудово вдалося. Події в книзі не такі давні, ще і ста років не минуло, але те, що показано там - це повне дикунство, в часи інквізиції мабуть було все не так погано і похмуро.

  Я хотіла було подивитися екранізацію - наскільки вигорілим було плаття Ліни, як виглядала та лісопилка і Гайтауер, але виявила, що екранізації не було. Тепер воно й не дивно, тепер на таке точно ніхто гроші не виділить. Але чому його не екранізували 30, 40, 50 років тому, мені не дуже зрозуміло.

  Як би там не було, я Фолкнера читати більше не хочу, принаймні, найближчі кілька років. Я оцінила руку майстра, вийшло в нього майстерно і дуже похмуро, але це точно не те, що можна читати у великих кількостях.

  4

  1,4K