Рецензия на книгу

• 

  oljalukoje25 марта 2019 г.

  "Быть нелюбимым, Боже мой, какое счастье быть несчастным"

  Том Хенкс каже, що «Стоунер» Джона Вільямса – то одне з найдивовижнішого, найбільше вражаючого, що йому доводилось читати. Попри відсутність перипетій, зовнішніх гострих поворотів сюжету оповідь дивує глибинно-проникливим зображенням сюжетних ліній, колізій і лейтмотивів. Читач бачить і спостерігає події у романі крізь чуття головного героя, але ніби відсторонено, опускаючи деталі, так, ніби хтось пригадує давно минулі роки, уже втративши у пам`яті чіткість і фокус прожитого. Вільям Стоунер, для Читача, проживає життя зім`ято. Здається, що геть усі його дії – нерозпакований архів у маленькому кутку завантажених файлів на персональному комп`ютері. Попри таку сумбурність, роман вражає: він захоплює Читача металевою тягою, зіштовхує з незвичною людському творінню силою щойно промчавшого вагони потяга.

  Людині властиво відчувати підшкірний, невідворотній переляк з параноїдальною нотою серця, коли з якогось дивного дива в них помічають любов досі неідентифіковану власною свідомістю. Непрояснену, розмиту ще любов побачив у Вільямі Арчер Слоун. Шекспірівський сонет став спалахом, що якогось разу закарбував бромисте срібло фотоплівки й вивів на ній непроявлений негатив майбутньої особистості Вільяма Стоунера.
  Автор починає плавний і повільний опис героя з моменту його навчання в університеті. І саме тут почала творитися, самоусвідомлюючись, його особистість, допоки той не відчув у собі сили певно стояти на землі, на якій його вчили тільки працювати.

  Джон Вільямс демонструє як тихо, але впевнено, вибудовується наше внутрішнє єство, коли йдемо своїм шляхом. Рано чи пізно (у випадку зі Стоунером пізно), герой починає бачити світ ясно й чітко, ніби хворий на міопію, який нарешті підібрав відповідні окуляри.

  Усвідомленість життя і себе в ньому у Стоунерівському «я» стартувала пізніше, його кульмінація теж, подібно перелітним птахам, які останніми летять на південь. Тоді потрібно докласти більше зусиль, більше старань, не втрачаючи намарне час, адже скільки би його не було, є все ж менше, ніж у тих, вчасних птахів.
  Коли Стоунер «доріс» до своєї книги, коли нарешті відчув екзальтований присмак істинного призначення, то була справжня переміна його життя. Змінна, яку Вільям знайшов, і яку безперестанку шукає кожен мешканець земної кулі. «Він говорив усе впевненіш і, говорячи, відчував прилив твердого, строгого тепла» - так ми знаходимо себе.

  У романі екранізується багато ключових моментів: дружба, любов, самотність, самореалізація, пошуки себе, сім`я тощо. Є тут і дещо набоківське в сприйнятті світу Стоунером, якась далека відчуженість і уповільненість, яка робить його схожим на Пніна чи Лужина. Це проглядається в монологах, портретах, описах. Як, наприклад, вчувається ось тут: «Дружба між Гордоном Фінчем і Вільямом Стоунером досягла тієї стадії, якої сягають усі подібні багаторічні дружби; вона була невимушеною, глибокою й інтимно-стриманою ледь не знеособлюючись».
  Поставлені проблеми часто двовимірні, але постійно близькі Читачеві через їхню звичність і якусь навіть надмірну людську природність. «О господи, - сказав він. – Як ви все подали! До фактів не причепишся, а правди – ні єдиного слова». Майстерність, еге ж?
  Який істинний вираз… Скільки незлічимих разів словесні маніпуляції спростовували чесний, як холодна вода, сенс речей. Джон Вільямс говорить не просто про лицемірство і нечесність в освітньому процесі, а про дилетантство та профанацію в людському. Він ніби запитує: як часто вас залишали в дурнях, скільки разів макітрили голову отакими геть непросторічними фразами?
  Оповідь Джона Вільямса супроводжується неперервною мудрістю і терпеливою розміреністю. Це роман-інтроверт. Він розгортає людську особистість поступово, вдумливо, як гортаємо шершаві пожовклі сторінки фоліантів, так, як проживаємо день за днем, прокидаючись вранці, простуючи звичними радісними дорогами туди, куди, гадаємо, веде нас доля. Любов, говорить письменник, це не ціль, а процес. Безкінечне і щасливе викочування сізіфового каменя на гору, довжиною у життя. Людина, яку ти полюбив, ніколи не буде тією, кого любитимеш далі.
  Таку любов Стоунер пізнав, коли хтось вгорі відміряв йому сорок три роки. Але до цього екваторського меридіану він вже знав структурну, безвибірну для хлопця, любов до землі. Новоусвідомлену любов до літератури, а потім - сильну й пристрасну. Першу і розбурхану, як післягрозові хмари, любов до Едіт. Наповнену теплим благословенним сонцем любов до доньки. Істинну любов до своєї справи, зосереджену і чесну. І тільки тепер провидіння дарувало йому те пильне і дивне почуття любові, щемке і болюче, солодке і потужне – кохання з Кетрін Дрісколл: «Вони передхоплювали літо».

  Далі – «заціпеніння». Стоунер ціпенів на весіллі завмерлої нутром дочки. Він розумів це так добре, як розумів англійську літературу Середніх віків. Заціпеніння приховує бурю. За тілесною маскою Стоунера воно ховало пристрасть, жагу життя і необ`ємну, як міжсезонне море, любов. Любов, яку відкрив у ньому Арчер Слоун.

  Джон Вільямс демонструє безперервність виборів і доленосних рішень, які робить думка, среце чи рука протягом усього життя. Мені пригадуються рядки поезії, де два вірші такі: «Быть нелюбимым, Боже мой, / Какое счастье быть несчастным». Так і головний герой – живий і щасливий своїм невизначеним відчаєм і безкінечною руйнівною бурею, яка накриває його поступово від народження, допоки не вбере всього, як грозові хмари вбирають небо, сонце, залишаючи тільки зірки десь на іншому боці всесвіту.

  Вибір і жертва – два важелі. Стоунер і Кетрін роблять вибір настільки правильний, який тільки може зробити людина, не зраджуючи собі. Тільки в цьому випадку можливо зберегти себе, пристрасть і ті десять днів, які у них були в гірському котеджі зі спальнею, маленькою кухнею, і вітальнею. Жертви нікому не потрібні. Ті, хто їх робить, очікує вічної вдячності й прирікає своє існування на безкінечно довге страждання. Ті, для кого зроблені жертви, їх не потребують, як не потребують перманентного, нав’язливого і гострого, ніби дамоклів меч, відчуття вини, зобов’язання, відчуття вічного кредитного боргу. Такі паралелі пересікатимуться тільки в ненависті й металізвутимуться далі напруженими різкими струнами, на яких час від часу грають, виймаючи запилений інструмент з шафи. Ні Кетрін Дрісколл, ні Вільям Стоунер не тягнуть жертвенного валуна, аби вимолити дощ полегшення. Кетрін і Вільям тільки спиняють платівку з невідворотним знанням, що її більше не дряпатиме грамофонна голка, ковзаючи спіральними канавками їхніх життів.
  Все, чого ми прагнемо обов`язково з нами стається, але часто не тоді, коли потрібно і завжди якось не так. Стоунер приймав те, що з ним сталося як даність, яку він, по-дитячому і невміло, адаптував до свого життя: друзів, дружину, Кетрін, викладання. Проте, мабуть, все, що залишилось у нього – література і пристрасть: «Безпристрасно, об`єктивно вдивився він у своє життя і воно здалося йому невдачею геть у всьому. Він хотів дружби, близької дружби, здатної зробити його частиною людського роду; і він мав двох друзів, з яких один безглуздо загинув, так нічого й не встигнувши, а інший так віддалився зараз, настільки глибоко пірнув у світ живих, що ... Він хотів шлюбу з його певністю вибору й тихою єднальною пристрастю; він отримав і це, але, отримавши, не знав, що з ним робити, і все загинуло. Він хотів любові, й в нього була любов, яку він не втримав, дозволив їй канути в хаос життєвих випадковостей. Кетрін, подумав він. Кетрін. І він хотів бути викладачем, хотів і став; але він знав, завжди знав, що більшу частину життя вкладав у цю справу надто мало вогню. Він мріяв про якусь цілісність, про якусь безпосередню чистоту – а набув компроміс і тисячі виснажуючих дрібниць буденності. Він уповав на мудрість – а здобув за всі ці роки тільки невігластво. «І що ще? – думав він. – Що ще?»
  Що ж іще?
  Здається, йому не вистачало визнати тієї простоти, геніальної простоти у всіх надуманих складнощах, яка вражає, видозмінює і підносить вище найсильнішої магії.
  Вільяму Стоунеру, тому, ким він є і ким став серед присуджених йому виборів лишалось тільки помирати від ракової хвороби, зжужмленому метастазами, власними передчуттями й книгами, які оточували його повсюдно й завжди. Яка виснажливо екстазна радість переповнювала його від усвідомлення всіх відчутих гострих уколів зрад, пережитих прикрощів, від невіддільних від власного єства поневірянь! І який глибокий спокій щастя огортав його, Стоунера, посеред усіх цих нещасть!

  Олександр Кушнер

  10

  583