Рецензия на книгу

• 

  EslavaSabio21 марта 2019 г.

  Єдине, що не підлягає закону більшості, – це власна совість.

  Це одна з тих книг, яку я давно хотіла прочитати, і нарешті це зробила. В багатьох школах Америки вивчають роман Гарпер Лі, і дуже шкода, що в нас ні, і дарма, бо скільки ж проблем порушує ця книга. Нерівність, байдужність, злість, ненависть, страх, нерозуміння – чого лише не побачиш за закритою завісою цього літературного шедевру.

  Сім’я понад усе. З перших сторінок я була вражена легкістю оповіді, а головні герої – Скаут та Джемі не могли не зачарувати своїми дитячими витівками. Наче повернулась в дитинство, де є чимало простору для пустощів, жартів та безтурботності. Кожен день для них – нова пригода, можливість прожити його цікаво. Батько дітлахів – Атикус – зрілий чоловік, який працював адвокатом. Відносини в цій родині більш ніж демократичні: він дозволяв своїм дітлахам ледь не все, однак закликав робити все з розумом, він їх навчав, захищав. Вони не назвали його «татом», для них він був просто «Атикусом», а це більше, аніж звичайна довіра та родинна любов. Ця тепла атмосфера ніби обіймає за плечі упродовж всієї оповіді.

  Нерівність. Читаючи «Вбити пересмішника» мені часто пригадувалась «Прислуга» Кетрін Сттокет. І знову расова нерівність. 30-ті роки ХХ сторіччя. Америка. Штат Алабама. Той час, коли афро-американці більше не раби, проте вільними вони аж ніяк не стали. Маючи свої власні школи, церкви, магазини та цілі райони – їх всіляко уникали, зневажали та ганьбили. Їм здатні приписати найстрашніші речі, про які б вони ніколи не подумали. Вони бували набагато порядніші, аніж будь-які інші мешканці Мейкома.

  «Ви знаєте істину, і ця істина полягає ось у чому: деякі негри брешуть, деякі негри аморальні, деякі негри становлять загрозу для жінок – як білих, так і чорних. Але ця істина стосується всього роду людського, а не якоїсь однієї раси».

  У кожного свої секрети. У кожної сім’ї Мейкома. Це невеличке містечко, в якому всі про всіх все знають. Плітки розлітаються як ті пташенята навесні. В мою душу засіла двоякість: водночас – як цікаво промальована кожна родина, її особливість, всі тонкощі характеру, який ніби передавався з покоління в покоління, а з іншого боку – стереотипи. Якщо хлопчик з бідної родини, це не означає, що з ним не варто дружити та спілкуватися. Не можна з дитинства прищеплювати такі цінності та ділити людей на певні категорії. Проблема в тому, що це робили навіть не діти, а дорослі й свідомі люди. Що тоді взагалі можна говорити про рівне суспільство?

  Не важливо, якого кольору в тебе шкіра, хто твої батьки, яке в тебе походження. Головне, що ти – людина, яка здатна бути тим, ким хоче. Ось в чому істина.
  В мене досі дивні відчуття від цієї книги: ніби і драма є, але місцями теплота, душевність та дитячість. Можливо, це і робить текст Гарпер Лі таким, що торкає.

  7

  282