Рецензия на книгу

• 

  GaffiganCroupiest2 ноября 2018 г.

  "Зоставили солдатика сумного і самотнього, то він повісився з нудьги, і не лишилось жодного."

  Другою на рахунку 2018-го і другою в знаймостві з творчим доробком королеви детективу стала "І не лишилось жодного". Ставлення до тітоньки Агати в мене доволі двояке. Сюжети у письменниці цікаві, але от реалізація персонажів бажає кращого. Але - то лише на мою скромну, суб'єктивну думку.
  З приводу роману, то певна, що так чи інакше, багато люду знайомо з цією історією, але під іншою назвою - "Десять негренят", адже навіть ті, хто не читав, ймовірно переглядали одну з багатьох екранізацій.
  Вже майже на початку книги місіс Крісті розкриває причину ряду вбивств, які чекають гостей славнозвісного Солдатського острова, який для десяти людей перетворюється на своєрідне тюремне ув'язнення перед винесенням смертного вироку, адже кожен з десяти ніс відповідальність, пряму чи опосередковану, за загибель іншої людини. І так само, як загнаний у пастку звір чи то пак злочинець, хтось з персонажів намагається змагатись з тією небезкою, яка вже накинула на його шию зашморг і мокрими, крижаними пальцями сильніше стягує мотузку, хтось панікує, впадає в істерику, хтось тягнеться по "рятівну" соломинку заперечення, а хтось просто змиряється і приймає спокуту з повним умиротворенням.
  Коли вже спочатку відомо за які гріхи десять наших "солдатиків" спіткала біда і навіть те, в який спосіб вони помруть, головною інтригою залишається - хто ж вирішив їх покарати і чому саме їх, адже крім факту вбивств, цих людей ніщо між собою не пов'язує. Перший пункт, на мою думку, виявився передбачуваним, вже навіть з огляду на те, ким був даний персонаж, а от з другим вже було цікавіше. Та про це я говорити не буду, бо намагаюсь утримуватись від великих спойлерів.
  Загалом, сюжет книги цікавий та й самі персонажі задумані теж на хороший лад. Але цілісна картина все ж кулягає, які і правопис Вінні Пуха. Мені не вистачило емоційності. Така ж сама претензія в мене була і до "Вбивство у «Східному експресі»". Також мені не вистачило адекватної реалізації персонажів. Чому адекватної? Тому що я вважаю, що характер персонажа має проявлятися в його діях, а не виглядати, як констатація факту з уст інших героїв роману, коли весь висновок про людину робиться на основі звичайного привітання чи якось іншої банальної фрази. Інший варіант, коли вас спершу ставлять перед фактом, наприклад, що даний персонаж вже взяв ситуацію в свої руки, всі швидко підкорилися його авторитету, а лиш потім ви вже це побачите в дії. Не знаю, як кого, а мене це дратувало.
  Найкраще продуманим і найвдаліше реалізованим персонажем мені видався Філіп Ломбард. Взагалі, цей чоловік імпонував мені найбільше з усіх. Коли дев'ятеро з десяти, почувши звинувачення в свою адресу, клянуться в непричетності і вдають з себе невинних ягнят, Філіп єдиний, хто не соромиться своїх гріхів. Так, він сволота. Але принамні сволота чесна.
  Підбиваючи підсумки, я так і не можу сказати, що в мене сформувалось якесь визначене відношення до романів Агати Крісті. Історії цікаві. Щось в них втримує інтригу до кінця, а щось - надто передбачувано. Персонажі чіпляють, але вони і сируваті, а їхні висновки часом не зрозуміло звідки взяті. І ще раз повторюсь, що мені не вистачило емоційності.

  3

  175