— Я, звичайно, читав, що в... «Хлеб по водам»
robot1 февраля 2014— Я, звичайно, читав, що в державних школах процвітає злочинність, насильство, що діти крадуть одне в одного, носять зброю,— сказав Хей зен.— Мені завжди було сумно чути про це. Містере Стренд, а у вас те саме?.. — Як вам сказати...— зітхнув Аллен.— Звичайно, в нас не недільна школа, як, наприклад, у Вермонті. Всяке буває. Авжеж, усяке. — І з вами бувало? — Хейзен зацікавлено подався вперед. — Було...— відповів Стренд,— Торік один хлопець погрожував мені ножем, якщо я його засиплю. Прогуляв половину уроків, а на випускно му іспиті одержав тридцять два бали із ста можливих. — І ви його не засипали? 32Стренд засміявся. — Звісно, ні. Якщо тому хлопцеві так потрібен був прохідний бал, що заради нього він ладен був мене вбити, то я подумав: він його за слуговує. Та й, зрештою, він не намагався вкрасти мого велосипеда. Хейзен похмуро помацав пов’язку на голові. — Ви, мабуть, мудріший від мене, — сказав він. — Ви що — й серед горлорізів бачите проблиски надії? Стренд знизав плечима. — Звичайно. Одначе більшість із них приречені на трагічний кінець, і він, боюся, настане дуже скоро. Ось є, приміром, у моєму випускному класі один низенький хлопчина, пуерториканець. М ожна подумати, що історією він цікавився ще з пелюшок. Якраз сьогодні я перевіряв його письмову роботу. Про громадянську війну. У нього на це свої погляди. — Наприклад?..— спитав Хейзен. Його це, видно, неабияк заціка вило. — Наприклад, він написав, що громадянська війна у США була величезною помилкою.— Коли Стренд почав розповідати про того хлоп ця, перед очима в нього постало смагляве кругле обличчя з білими зу бами, ошкіреними чи то в насмішкуватій, чи то в зневажливій посміш ці.— Він написав, що Півдню слід було дати можливість іти власним шляхом розвитку, і невдовзі вони, хай там що, самі звільнили б своїх рабів, і мільйон життів було б урятовано. А потім, пише він, Південь і Північ знайшли б спосіб об’єднатись у вільнішу конфедерацію,'і всі ми — чорні й білі — уникли б страждань і злиднів на ціле сторіччя. Це, безперечно, не те, чого хлопця вчили, і я маю попередити його, що коли він казатиме таке екзаменаційній комісії, то провалиться. — І що він, гадаєте, вам на це відповість? — А тільки засміється. Йому байдужісінько, складе він чи не складе випускні іспити. У коледж йому дороги немає. Доведеться або йти мити посуд, або штовхатися серед безробітних на вулиці. Вже з цього літа. Що йому ті випускні іспити! — А жаль. П равда? — замислено мовив Хейзен. — Таке життя,— відказав Стренд. — І що ви поставили йому за письмову роботу? — Відмінно,— відповів Стренд. — Ви, певно, незвичайний учитель. — Це він незвичайний хлопець. А в іншій своїй роботі він доводив, що те, як його вчать історії,— просто чортівня. Це його слівце. «Чортів ня». Він написав, що причини й наслідки історичних процесів служать історикам лише для того, щоб пакувати минуле в охайні стосики ф аль шивок. Хлопець захоплюється також фізикою і зацікавився теорією ймовірностей. Сподіваюся, ви щось читали про це? — Трохи,— кивнув головою Хейзен. — Він удається до неї, щоб довести, ніби не існує нічого неминучо го. Все, що діється,— чи то в політиці, чи в економіці, чи в природі, чи в лабораторії,— це наслідок випадку, хаотичного зіткнення часточок. Згідно з цією теорією, твердйть він, промислова революція ніколи б не сталась, якби не народилося десяток певних людей. Друга світова війна ніколи б ке спалахнула, якби в дев’ятсот сімнадцятому році Гітлер загинув на західному фронті. Громадянської війни можна було б уник нути, якби Лінкольн визнав за краще лишитись юристом у Спрінгфілді... — І що ви поставили йому за таку неортодоксальну філософію? — поцікавився Хейзен. — Відмінно,— засміявся Стренд.-—Може, тому, що його робота так відрізнялася від решти. До того ж він грамотно пише. — Гадаєте, він хотів би вступити до коледжу, якби мав змогу? — Ні. Якось він звірився мені, що освіта — це та сама «чортівня». І все ж, коли тобі трапляється такий учень, ти відчуваєш, що робота твоя потрібна.
24