Це пояснення (таке мелодраматичне і все ж таки правдоподібне) знову нагадало мені про ту прикру незлагоду (якої я й сам зазнавав у різному вигляді) поміж душею і тілом, нагадало воно (адже сумне завжди йде пліч-о-пліч із кумедним) і про один випадок, з якого я так сміявся колись: одна жіночка, особа досить легкої поведінки (я й сам частенько так поводився), заручилася з фізиком, твердо поклавши собі, що цього разу нарешті житиме в коханні; та щоб відчути достеменну любов (що відрізнялася б від усіх тих зв’язків, яких вона зазнала), вона заборонила нареченому вступати з нею в інтимні стосунки аж до шлюбної ночі, гуляла з ним весняними алеями, тримала його за руку, цілувалася у світлі ліхтарів і в такий спосіб давала змогу своїй душі (не обтяженій тілом) витати попід небесами на запаморочливій високості.
За місяць після шлюбу вона розлучилася, гірко нарікаючи на те, що чоловік не виправдав її великого почуття, бо показав себе нікчемним коханцем, майже імпотентом.
Ваша оценка
