Я давно перестала намагатися бути найкращою мамою. Що таке ця «найкраща мама»? Хто визначає, яка мама «найкраща»? У яких змаганнях дають цей титул? А медаль? А грамоту? А молоко за врєдность? А надбавку до пенсії?
Я не хочу бути «найкращою мамою», я хочу бути просто хорошою. Мені цього достатньо. Дітям цього достатньо. Саме тому інколи я можу дозволити собі таку розкіш, як бути втомленою, роздратованою, сердитою, надоїдливою і не відчувати за це провини.
Я приймаю той факт, що не все в житті моїх дітей залежить від мене. Я вчу себе перейматися лише тим, що від мене все ж таки залежить.
Я пам’ятаю, що бути мамою — це важлива, але не єдина складова мого життя. Я щодня повторюю, що мої діти мені нічого не винні. Вони не просилися на цей світ. Це було моє свідоме рішення — народити їх. Вони не зобов’язані виправдовувати мої сподівання та надії. Я не маю права самореалізовуватися через них, вішаючи на їхні голови тягар власних мрії, які не здійснилися, бо мені забракло сили, бажання, сміливості втілити їх у реальність.
Я дозволяю собі відчувати потребу у відпочинку, зокрема й від дітей. Я приймаю той факт, що для когось я — погана мама. Я розумію, що єдина людина, з якою змагатися є сенс, — це я вчорашня, а не Таня/Валя/Галя.
Я щаслива, що моє покоління жінок стало першим, яке почало нарешті говорити правду про материнство, переставши присипати його цукровою пудрою. Так, інколи ми втомлюємося, ми сумніваємося, ми зриваємося, ми сумуємо за тими дівчатами, якими були до народження дітей… Це абсолютно нормально.
А ще ми — цілителі, бо «зараз мама поцьомає, і вже не болітиме». Ми — детективи, бо «що значить “де носки”? В шухляді. Як нема? Як “я дивився”? Зараз як знайду…». Ми — мотиватори, бо «посуд не помиєш — планшета не получиш». Ми — чемпіони з рукопашного бою, бо «якщо той Денис ще раз тебе зачепить, то лупиш його прямо в носа. Поняв? Я дозволяю!». Ми — мистецькі критики, бо «а що це тут намальовано? Якась муха з бантом. Шо? То я? Ой, ну дуже красіво». Ми — інженери, бо «ну чого ти плачеш? Не плач! Зараз мама візьме скотч, і робот буде як новий». Ми — науковці-епідеміологи, бо «ні, то не ми заразили вашу Міланку вошами, а вона нас!»… Ми — це сотні ролей щодня.
А ще ми — абсолютна і безумовна любов. Материнська любов має початок, але не має кінця. Вона — єдина константа в цьому мінливому світі. Вона — те, що дає життя. Вона і є тим, що це життя може зруйнувати. Зрештою, вона — найголовніше, що матиме значення в самому кінці, коли час прощатися, коли час іти. Я хочу використовувати її мудро.
6 понравилось
