Для того, аби читач не помилився із тим, що саме він має вичитати у романі, вже на обкладинці рясним дрібним шрифтом наведено зо дві тисячі знаків із голосними іменами. Андрій Любка, Христя Венгринюк і Артем Полежака – кожен на свій лад, але в унісон за тональністю нахвалюють «Рік розпусти». Тут вам і «надзвичайний роман», і «така смішна книжка», і «дотепний погляд». Ну просто раптом вам вже на 9й сторінці почне здаватися, що із емпатією до власного героя в авторки не склалося, ви могли нагадати самі собі, що то все жарти такі. Дотепні й смішні.
Отже, 43-річний Клаус Отто Бах – типовий німець, заощадливий і сучасний фемініст («Себто часом був жлобом і мудаком». с.72), який схиблений на жіночих колготках, після кількох невдач на особистому фронті вирішує (не без допомоги свого єдиного приятеля), що йому вкрай необхідно знайти собі українку (за прикладом того самого приятеля), аби нарешті позбутися самотності. Для цього він заводить собі анкету на сайті знайомств, а після того, як його чарівна Дульсінея по переписці (себто Вероніка) зникає з радарів, попередньо виманивши в нього кілька тисяч євро, рушає у мандрівку до дикої та неприязної країни України. Як сказала б тут провидиця: «шлях героя розпочався».
Традиційно на шляху героя до свого кохання у колготках мають бути перешкоди та труднощі, а також кілька NPC із різною кармою, одні з яких би допомагали герою, а інші – навпаки. Гарний герой до кінця шляху має щось отримати, дещо втратити, ну і в цілому щось змінити у собі або змінити мету, якщо перша видаватиметься вже замалою чи просто неактуальною для нього нового. Забігаючи наперед, зазначу, що еволюція героя відбуватиметься згідно канону і особливого інтересу не становить.
Куди цікавіше подивитися на два інших образи, і так, я розглядатиму саме образи, а не героїв, бо перший – це Україна, і це таки образ. А другий – збірний жіночий образ, як сукупний для усіх персонажів-жінок, що з’являються на сторінках твору.
Отже, чому саме Україна стає для нашого лицаря нейлонового образу країною мрій, куди він й потикається за щастям? Бо саме «Україна – це наскрізь припортова країна» (с.191), у якій «він може мати все» (с.122), почуваючи себе напівбогом, конвертуючи ціни у гривнях у євро. Попри те, що настави від української (!) дружини клаусового приятеля включали попередження, що «українці на всіх довго неприязно дивляться, це національна риса» (с.102), Клаус швидко адаптується до навколишнього «асортименту дівчат» (с.191) і починає відчувати неймовірний подих свободи. Бо тут можна не сортувати сміття, не прибирати за собою, плювати на вулиці і ніхто тобі за те нічого не зробить. Щоправда, коли Клаус вперше ступив на українську землю, то був фрустрований брудом, сміттям, розрухою і дешевим та некрасивим одягом на людях. Як тут не згадати слова Христі Венгринюк з обкладинки, що, мовляв, роман «підвищує любов до Батьківщини». Пам’ятається мені, що Гумберт Гумберт теж полюбляв дивитися на свою Лоліту, коли та бігала у брудних шкарпеточках та з брудними ногами.
Любов (?) до України в Клауса виростає просто таки з мазохістичних переживань (що доволі передбачувано: адже й любов до колгот в нього виросла після того, як його мама зв’язувала йому на ніч руки колготками і примотувала пеніс до стегна, аби той, будучи дитиною, не бавився із своїм органом). Так і з Україною: потрапивши до батьківщини своєї омріяної Вероніки, Клаус виявляється по черзі ошуканим спочатку у хостелі, потім із винайнятою в аферистів квартирою, пограбованим і ледь не вбитим клофелінщицями, доведеним до алкогольної гарячки «гостинними» заробітчанами у потягу. І навіть NPC із позитивною кармою – новий знайомий Клауса, також іноземець у пошуках своїх Веронік, Майкл Бріггс – виявляється не тим Гендальфом Білим, посланим на порятунок, яким здавався спочатку, а ще одним закомплексованим чолов’ягою, який вдало зміг вивищітися (і підзаробити) за рахунок Клауса.
Саме Майкл навчає Клауса теорії, що мати одну лише Вероніку десь там у омріяному кінці шляху, то глупство, і порівнює це із цілим величезним садом, де вирощується одна єдина гілочка із одним єдиним плодом томату на ній. Так-так, ви не помилилися – любов до жінки (а Клаус щиро впевнений, що любить Вероніку) прирівнюється до помідорів. А помідорів, каже Майкл, треба мати багато різних у різних горщиках.
І тут я хочу перейти до сукупного образу жінки, який складають всі ті жіночі персонажі, які виведені у романі.
Першою, як ви розумієте, стає абсолютно хвора на голову матінка Клауса. Наступним жіночим персонажем є дружина Клауса, і все, що ми про неї знаємо, так це її вага (за 120 кг) і те, що вона його кинула і збігла із далекобійником («не маючи змоги звести дві свої ноги докупи», с.10). Більш яскраво (у всіх сенсах) описана дружина приятеля Клауса, Марина. «Всі ці зачіски, коли вони бере тонкий гребінець і наторочує ним волосся, аби воно вилося кублом навколо її голови […] виливає на це все смердючий засіб, щоб волосся стало цупким. […] Блакитні або золотаві тіні на всі очі. Бантики, застібки в несподіваних місцях, леопардові принти, мережива, червоні губи, короткі шкіряні спідниці, ці глибокі вирізи на кофтах, які в житті не одягне жодна порядна німкеня, спідня білизна із блискітками» (с.50). Додаємо сюди ще одну Вероніку, випадкову тезку омріяної Клаусової любові, поважну тітоньку у літах, господиню їдальні у санаторії у Ворохті (да-да, Клауса поносить країною трішки). Коли, повністю поглинутий алкоголем Клаус, у брудній розірваній куртці, висів на смереці і волав «Вероніка! Вероніка!», працівниці санаторію, знаючи рівно одну Вероніку Михайлівну, вирішили, що то її коханець, про що й доповіли їй зранку. Поважна літня жінка, побожна й вірна чоловікові, після цього раптом зривається: «Вероніка Михайлівна ніколи не була схильна до проміскуїтету. Проте якщо вже сталася в її житті любовна пригода, коли вона геть на неї не чекала, то навіщо ж гнівити Бога, на все воля котрого?» (с.170). Поважна пані вдягається у новеньке, фарбується, робить засічку (не вистачає хіба що уточнення про поголені ноги і бюстгальтер у тон до трусиків) і прямує знайомитися (!) із п’яним брудним невідомо ким, спроможним хіба що на волання її імені.
Але апофеозом жіночого образу (і усього роману в цілому) стає літня проститутка, яка десь наприкінці того одісеєвого шляху до Ітаки (Вероніки) розказує Клаусу, як треба жити, аби не опинятися регулярно у дурнях. Вона це називає теорією пеніс-маркет. «Це місце, куди кожен приходить шукати партнера чи партнерку. А можливо, любов. В ідеалі – любов. Кожен з тих, хто прийшов, має при собі мішечок з монетками. Це бонуси, які має людина, її вартість на так званому ринку статевих органів» (с.254). І, мовляв, обрати ти можеш собі тільки таку саму кількість монеток, а якщо ти товстий і бідний, то і не задивляйся навіть на молодих та красивих, бо не вистачить в тебе монеток їх собі придбати.
Ось так невимушено, поступово, від схибнутої матусі, через не здатну тримати ноги разом дружину, яскравий асортимент дівчат у Києві і аж до старої проститутки Барбарисівні із її ринком статевих органів вимальовується буквально тваринна ненависть до жінок, якою сочиться уся оповідь. А якщо (традиційно для нашої літератури) поєднати суто жіночий образ із образом України, то виходить, що в цілому роман можна описати, як українофобну мізогінію.
Буквально перед виходом роману «Рік розпусти» вийшов український переклад роману Софі Оксанен «Собачий майданчик», в якому також можна прослідкувати оцю ідею «українські дівчата як товар». Одначе у Оксанен ця ідея по-перше, засуджується, а не оспівується. А по-друге, «Собачий майданчик» має ще одну площину, зрозумілу (і спрямовану) на стару Європу. Сьогодні, коли європейський світ стає дедалі слабкішим, дедалі старішим – буквально, у геронтологічному сенсі, дедалі стерильнішим як на ідеї, так і плідну творчу молодь, то чи не чи варто нам, каже пані Софі, звернути увагу на Україну, як на молоду, здорову і фертильну країну. Чи не час Україні запліднити Європу, питає Оксанен?
Та ні, відповідає їй Ярослава Литвин, не треба запліднень, вистачить лише потрахушек, ви тільки євро й долари не забувайте вчасно слати.
13 понравилось
