Мабуть, аби відчути на повну увесь смак цієї книги, треба бути трішки арабськомовним. Або арабофільним. Або ще щось таке суто східно-особливе. Але що середньостатистичний читач, в якого усі знання арабської культури обмежується казками Шехерезади і мультиком про Аладдіна, знайде на цих 202 сторінках, залишається відкритим питанням.
Аннотація привабливо завдає наче зав’язку роману: молодий амбітний письменник хоче надрукувати книгу, жодна друкарня не дає йому надії, аж ось він влаштовується коректором до найстарішої друкарні Бейруту, сподіваючись таки побачити свою книгу не тільки у вигляді рукопису. І одного разу рукопис зникає, а замість нього зв’являється дорогий йому білий томик. Ой, а хто єта сделал? Ай-яй-яй, невже дружина босса, у яку він таємно закоханий? І що насправді являє собою друкарня, якщо це його томик надрукований на – та-да-дам! – банкнотному папері?
І читач такий радісний несеться читати, що ж буде далі, а там… Короче кажучи, це й увесь сюжет книги. Ну, тобто подій, про які товстими такими натяками каже аннотація – поліцейське розслідування, таємниці невірних дружин та решта карколомних пригод – це все фікція. Їх нема. Подій там рівно ось на сюжет: хочу книгу – не дають – працюю коректором – красива дружина – ой, пропав рукопис – ой, моя книга – ой, папір для банкнот евро – і тут я такий красивий вийшов з тюрми. Усьо.
Залишається питання – а шо ж тоді на решті 170 сторінках, адже тридцяти для повного викладення сюжету вистачає з головою? А там та сама арабскість, про яку я вже згадувала. Історія друкарні та всіх її власників – які журнали та у який час вони друкували. Особливості роботи станків із ручним викладенням літер та комп’ютерним (останні, як ви розумієте, для людей, які тільки й вміють, що розкладати літери по коробочкам, геть бездуховні і взагалі «тлєтворний вплив вестеризації»). Особливости збереження родинних зв’язків та краса генеалогічних дерев. Літери. Арабські. Красиві. Шрифти. Арабські. Ще красивіші. Такий собі паралельний тобі світ, що не викликав ані співчуття, ані захоплення, ані бажання споглядати його далі.
Наскільки в Халеда Хосейні, наприклад, вийшли яскраві, потужні й захопливі, свіжі й живі книги про також геть невідомий тобі, західному читачу, світ, настільки в Дуейги вийшло сухе казна що, яке не чіпляє взагалі ніяк. Не рекомендую. Хіба що тільки тим, хто давно хотів дізнатися, за якою системою розкладали арабські літери у коробочки у друкарнях Бейруту.
5 понравилось
