
У нашому суспільстві не прийнято говорити про рак. Це так, ніби від розмов про нього можна заразитися ним. Тому всі розмови стаються дуже тихо і "без лишніх вух".
Нам так не вистачає цих слів про рак, орфанні захворювання, СНІД, розсіяний склероз. В Україні так мало місць пристосованих для людей з інвалідністю. Все ж простіше закрити очі, сказати "я не бачу - значить цбого і немає".
А діти. Дітям взагалі не можна говорити про слово на букву "р". Ви ж їх налякаєте. Та і про смерть не говоріть, не говоріть ні про що, що може їх поранити. Не говоріть.
Здається у кожного дорослого є історія пов'язана з раком. Рідні, знайомі, близькі, ви самі - хтось вже став жертвою "неправильного поділу клітин". І життя іде далі. Зі своїми поправками, поразками, ударами та підніжками.
Говорити про рак публічно - це виклик. А написати про це книгу, підтримувати онкохворих та привертати до "проблеми мовчання" увагу - це викликати захват і повагу.
Я прочитала за раз всю книгу. Занадто емоційно, щоб відірватись. Занадто чесно, щоб не вірити. Занадто близько, щоб не розуміти.
"Я, Ніна" - це щось дуже близьке і дуже таємниче. Чесно, відверто, до істеричного сміху і сліз. Дещо неймовірне і безумовно варте уваги.

































