Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії. Частина 1. 7-24 серпня 2014 року

Роман Зіненко (нар. 1974 р.), колишній морський піхотинець, доброволець батальйону «Дніпро-1», був серед тих, хто в серпні 2014-го опинився в пеклі Іловайська. Він не тільки вижив, але й написав одну з перших книжок про війну на Сході України — «Іловайський щоденник», що вийшла у видавництві «Фоліо» українською та російською мовами. Ця чесна і відверта розповідь очевидця, який нічого не вигадує, а намагається бути максимально точним у своїх спогадах, отримала широкий відгук у читачів, насамперед...

Рейтинг LiveLib

4,8

5 оценок

5
80%
4
20%
3
0%
2
0%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 5Хотят прочитать 9

Цитаты

Аноним28 апреля 2020 г.
Спілкування з місцевими мешканцями вже тоді відкрило особисто для мене глибину проблеми, з якою в майбутньому прийдеться стикнутися нашій державі. Війна розділила громадян України не лише на проросійських ватників, вихованих на східних цінностях, культурі і засобах масової інформації, і на громадян-патріотів України. Багатьом громадянам взагалі байдуже, яким чином буде називатися їх держава і який прапор буде майоріти над державними установами. Такому осередку громадян важливий лише особистий спокій, мир і безпечне задовільне існування. Для них байдуже, хто задовольнить їх потреби. Якщо це здійснить влада України, вони стануть вважати себе українцями.
Читать далее
0
79
Аноним14 апреля 2020 г.
Коли починалась Іловайська операція, на полігоні батальйону “Дніпро-1” перебувало три групи новобранців. Усю попередню в повному складі відправили в Іловайськ.
Тоді ми ще не знали, що живими з них залишаться одиниці. Загинув смуглявий непосидючий “зальотчик” Богдан Жайворонок, через якого з КПП прибрали стілець, оскільки він заснув на ньому під час чергування. Загинув мовчазний, але дивовижно комунікабельний хлопчина Єгор Колдунов, який здавався перспективним боксером. Загинув і Тарас Брус, що повсякчас посміхався і, мабуть, навіть під обстрілами посміхався. Дивовижно позитивним був хлопцем.
І ще багато хто з тих, з ким ми їли за одним столом і ділилися цигарками. Коли їх відправили, я відчув легку заздрість. Тоді здавалося, що після Іловайська ми увійдемо в оточений Донецьк і війна закінчиться. Пропустити наступ не хотілося. Більш феєричного повернення додому і не вигадаєш.
В останні доби серпня стало зрозуміло, що назріває якесь лихо. З Іловайська постійно надходили новини про загиблих хлопців і прибували поранені. Добре пам’ятаю питання на шикуванні: «Хто не готовий їхати? Крок вперед. Хлопці, це не соромно. Звідти реально можете не повернутися». Ніхто не вийшов! Ніхто!
Потім шлях. Вночі, коли спалахи і звуки від прильотів були зовсім близько, на одній з розвилок зустріли колону техніки однієї з бригад збройних сил, яка рухалася на допомогу оточеним. Пам’ятаю, як спочатку ми приєдналися в хвіст цій колоні, але потім хтось зателефонував і було прийняте рішення висунутися назад і об’єднатися з 39-м батальйоном територіальної оборони. А колона вирушила далі. За півгодини стало відомо, що її розбили.
Потім було багато різних епізодів, виходів, обстрілів і тому подібного, але хлопчина, який махав рукою з останньої коробочки в колоні, що вирушала в заграву війни, — врізався в пам’ять.
Сьогодні я вже не служу. Я повернувся додому, одружився, і в мене народився син. Я став цивільною особою. Працюю, як і усі, але я щиро вклоняю коліно перед усіма, хто поклав своє життя в Іловайську. Вибачте, що не стали в хвіст тієї колони…
Читать далее
0
67