«Об’єднати Русь з Руссю»
Цими словами хотілося розпочати рецензію, адже вони найяскравіше ілюструють і історію України того часу і автора даної книги. Не варто розуміти ці слова інакше, ніж як об’єднання українців під егідою УКРАЇНСТВА у той час, коли нації ще не сформувалися у повній мірі. На жаль, на території нашої держава, де історична наука довгий час переживала кризу саме у наявності читачів, така грунтовна праця Наталі Полонської-Василенко загубилась серед величезної кількості видань зарубіжної історії, яка, безумовно, не менш важлива. Пройшовши шлях від «великоруської» позиції, автор перейшла на націоналістичну або ж ультранаціоналівстичну школу історіографії, якщо, звісно, даним словом можна характеризувати історію. Цікавим, на мій погляд, є таке аж побожне шукання письменницею неймовірних, майже невідомих або ж забутих фактів, кожен з яких підкріплений зносками з чужих історичних праця. Тим не менш, лишається важким відрізнення правди від вимислу, бо всі ж ми люди і можемо прикрашати деякі факти. Що кидається у вічі, так це дійсно прихильність до трактування фактів саме на користь українців, не даючи моральної оцінки деяким апріорі негативним вчинкам декотрих діячів. Хоча варто сказати, що це не заважає насолоджуватися цим прекрасним викладом, який іноді зосереджується не на дуже важливих фактах, але надзвичайно цікавих. Важко також буде недооцінити прихильність Наталії Дмитрівни до України. Українська історія Полонської, жінки з важкою долею, розглядалася не завжди у важливій перпективі майбутнього, але обрамлена подіями світової історії, які допомагали зрозуміти читачам сутність подійю У своїй праці історик обгрунтувала відмінність Русі, репрезентованої Галицько-Волинським князівством, від того «симбіозу фінських і слов’янських народностей» - Московії. Також, я вважаю, для будь-кого буде важливим її думки щодо тези толерантності православної церкви. Як приклад, автор називає Литву не Великим князівством Литовським, як це прийнято в офіційній історіографії, а Литовсько-Руською державою. І цих прикладів багато. Хтось зауважить, що, тим не менш, Наталія Дмитрівна скоріше історик звичайний для України, бо ж має вона, у першу чергу, націоналізм у своїх творах, але я вимушений не погодитися, адже, як я зазначив, історик відходить від пануючої гілки «Великоруської» історіографії, відмежовується від деяких формальностей і репрезентує, хоча й у дечому наївний, але вартий подиву погляд на історії України.
5 понравилось
