Кожну книгу треба вміти читати.
Б. Паскаль
Домінік Фортьє. Книжкова обитель. Роман / Переклад з французької Ростислава Нємцева. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2018. – 144 с.
У 21 столітті важко уявити життя без книг (друкованих чи електронних – неважливо). Люди читають, щоб бути розумними, щоб знаходити себе та істину, тощо. Сьогодні вони не задумуються про те, який шлях подолала та чи та книжка, щоб опинитися в їхніх руках чи то на електронному носії. Зараз все набагато простіше. Безліч друкарських станків, сканерів, які оцифровують всі новинки й не тільки, – зробили книги легкодоступними. А яким було життя суспільства тоді, коли це багатство могло зникнути лише тому, що поширити могла його людина, такий собі переписувач.
Домінік Фортьє – канадська письменниця, про яку ви не знайдете цікавих фактів, біографії на дві сторінки А4 в інтернеті. Вона народилася в 1972 році в Квебеку. Є авторкою чотирьох романів, серед яких і «Книжкова обитель», яка в 2016 році отримала Премію Генерал-губернатора Канади з літератури.
Ця книжка для людей, які не просто читають, а вміють це робити. Вдумливо, розмірковуючи над кожним новим питанням від авторки, над всіма її твердженнями. Тут є багато того, про що справді варто міркувати – релігія, кохання, суспільство.
Сюжет. Розповідається про таку собі «книжкову обитель», яка розташована в стінах Монт-Сен-Мішель. Фортеця посеред моря повсякчас намагається вижити, врятуватися від води, а також спасти найцінніше, що вона має, – книги. Літописи, які переписують монахи, щоб зберегти їх для наступного покоління мають для монахів дуже велике значення, можна навіть сказати, що вони живуть своєю бібліотекою. Причому переписування це не ідеальне; ті твори, які були дубльовані рукою переписувача, відрізняються від оригіналу, а тому процес дуже схожий на малювання портрету, коли на полотно переносять певні риси особистості, але створити оригінал не виявляється можливим. Мабуть, це і слугує однією з причин, чому одним із тих, хто починає «перемальовувати» книжки в обителі, стає художник. Він прибуває до монастирю з метою забути про своє втрачене кохання. Елуа не вміє писати й навіть не може читати, але вправно поводиться з пензлем, тому стає частиною храму, збудованого на честь святого Міхаіля. Він починає переписуватися книжки, а точніше перемальовувати їх.
Другою сюжетною лінію, яку можна зустріти на сторінках роману, є (недо)історія про жінку з дитиною, письменницю, яка хоче написати книжку (я навмисне написала недоісторію, тому що, на мою думку, авторка не розвила цю сюжетну лінію повноцінно, або ж принаймні я не зрозуміла її намагання). Вона знайшла записник, який забули під дощем, і сама дописує на його сторінках. Тому виходить, що це роман у романі.
«Книжкова обитель» – це роман і творчі, історичні, філософські нотатки. І мені більше здалося, що все-таки нотатки. Його швидше можна назвати замальовками життя монахів у ХV столітті з певною сюжетною лінією та роздумами сучасника з приводу тієї епохи та тогочасних проблем.
Враження. Якщо з перших сторінок здається, що взяв у руки дійсно дуже цікавий роман, та ще й про книги, то вже через сторінок з двадцять приходить легке розчарування. Твір важко сприймається, тому що дві історії, які відбуваються в різний часовий проміжок, сплітаються, плутаються, губляться між собою. Це заплутує. Інколи серед ніяк не маркованих частин ти губишся, про кого саме зараз читаєш (про художника чи жінку з дитиною). Інколи розуміння того, що зараз йдеться не про того, про кого ти думав, приходить тільки тоді, коли бачиш дієслово вжите у жіночому роді чи чоловічому роді.
Роман не динамічний. Особливо друга сюжетна лінія (про жінку-письменницю). Якщо історію про художника ще можна зрозуміти, ми бачимо її в розвитку, вона несе якийсь посил, то інша лінія – це всього лише філософські, ліричні чи історичні відступи. Хоча варто зазначити, що інколи це бувало досить цікавим. Як, наприклад, уривок про те, де авторка розмірковує про кольори.
«До Середніх віків у європейських мовах не було слова, яке позначало би блакитний колір. Цю барву вважали відтінком білого, чи то чорного, або ж зеленого, залежно від відтінку: блакитного, темно-синього чи сизого».
Проблематика. У своєму романі Домінік Фортьє порушує три, на мою думку, основні теми: релігія або ж віра (авторка навіть розмірковує про те, що значення слів вірити й релігія, Христос і хрест мають зовсім не ті значення, від слів яких вони первинно утворилися), кохання (трагічна історія між художником та жінкою, яку він малював – знову ж таки, нам не показують деталей розвитку цього сюжету, що відіграє, як на мене, не на користь романові) та книгодрукування (перепис книг, їхнє поширення у світ аж до виникнення станка Гутенбергом. Ця тема, можливо, є навіть основною, оскільки Домінік Фортьє своєї історію намагалася показати, наскільки важливими є книжки, їхнє існування, переписування, виготовлення тощо). Як на мене, то авторці не вдалося до кінця розкрити тему релігії. Хоч основним місцем діє є храм, а серед героїв багато монахів. Бог десь губиться серед більше, ніж ста сторінок тексту. Хоча відразу відчувається, що ця тема близька Домінік Фортьє. Знаєте, читаючи «Книжкову обитель», я весь час думала про «Алхіміка» Пауло Коельо. Чимось ці дві книжки мені здалися схожі, й мабуть, поєднує їх саме питання віри.
Дмитро Дроздовський у своїй рецензії ««Книжкова обитель». Гріхи й чесноти на Монт-Сен-Мішель» у виданні «Друг читача» зазначив: «Щоправда, роман тільки б виграв, якби деякі міркування про церкву, «життя після життя» не були кинуті у вигляді поодиноких думок, а проведені через психологію героїв значно переконливіше й глибше. Сприйняття смерті в романі постає одним із ключових філософських питань: під час перебування у місці, яке має наближати людину до Бога, раптом виникають геть інші запитання:
«Сьогодні вона в землі, погризена червами. Роберт нелюб’язно відповідає на мої розпитування щодо потойбічного світу. Мені хочеться вірити, як вірить він, що вона знаходиться біля Бога-Батька в його царстві в компанії праведників. Я не знаю, як поєднати ці дві ідеї»».
«Книжкова обитель» – це історія про те, як любити книжки, навіть не вміючи читати їх чи писати; історія про віру не лише в Бога, а в самого себе; це філософські роздуми та історичний екскурс в минуле Монт-Сен-Мішель; це спроба авторки поєднати Бога, любов та книжки в одному творі, в одній історії, але різних людях (саме спроба, тому що, на мою думку, авторці не вдалося до кінця поєднати ці три речі, й створити по-справжньому цілісний роман із повним сюжетом). Тому я б поставила «Книжковій обителі» тверду трієчку з п’яти балів.
5 понравилось
