Вбиває не нація. І не релігія. Вбиває людина.
Уф. Я не знаю з чого почати і як про це говорити. Одна із самих страшних книг, прочитаних мною за все життя. І це не художня проза. Що робить її ще страшнішою. Книга, після якої хочеться плакати і кричати до бога: «Чому ти це допустив?!»
Книга, що підриває віру в людей, і разом з тим вселяє надію, що порядність і чесніть не залежать ні від віри, ні від нації. Вони або ж є в людини, або немає. Книга, після якої відходиш, як від важкого наркозу. А потім хочеться стати на коліна і… ні, не помолитися, а попросити прощення. Хоча ні я, ні мої предки точно до цього не мають відношення. Лише одне, якщо вже бути відвертим, - у моєму роду є і поляки, і українці. А в дітях тече ще й російська кров.
Жахливі сторінки історії Волинської різні. Жахливе минуле української історії. Все менше і менше тих, хто може розказати правду. Але автору вдалося їх знайти. Хтось був відвертий, комусь було боляче таке згадувати, деякі відверто відмовчувалися. Були й такі, що не жалкували за скоєне їх предками. Але їх було мало. Здається один на всю книгу. Хай і одна бабуся, що регулярно носить вишиті рушники до хреста, де похоронені поляки. Десятки із тисяч. І молиться вона за всіх, живих, мертвих, українською, польською. Різні історії, різні люди, різні долі. Біда одна.
Своєю книгою Вітольд Шабловський нікого не звинувачує. В теперішньому часі. Він просто надає факти, розказані йому людьми. Поляками, українцями. Він просто доносить істину. А вона у кожного своя, та одинаково жахлива. Але мусимо пам´ятати. Мусимо відповідати. Щоб більше не повторилося. Щоб не мучила совість. Ми не даємо своїм праведникам медалей. Не садимо на їхню честь дерев. Не даруємо їм телевізорів. Щиро кажучи, ми взагалі про них не пам´ятаємо. Якось так і живемо. По той бік. І по цей …
Уф. Я не знаю с чего начать и как об этом говорить. Одна из самых страшных книг, прочитанных мной за всю жизнь. И это не художественная проза. Что делает её ещё страшнее. Книга, после которой хочется плакать и кричать Богу: «Почему ты это допустил?!»
Книга, которая подрывает веру в людей, и вместе с тем вселяет надежду, что порядочность и честность не зависят ни от веры, ни от нации. Они или есть у человека, или нет. Книга, после которой отходишь, как от тяжёлого наркоза. А потом хочется встать на колени и ... нет, не помолиться, а попросить прощения. Хотя ни я, ни мои предки точно к этому не имеют отношения. Только одно, если уж быть откровенным, - в моём роду есть и поляки, и украинцы. А в детях течет ещё и русская кровь.
Ужасные страницы истории Волынской резни. Ужасное прошлое украинской истории. Всё меньше и меньше тех, кто может рассказать правду. Но автору удалось их найти. Кто-то был откровенный, кому было больно такое вспоминать, некоторые откровенно отмалчивались. Были и такие, которые не жалели за содеянное их предками. Но их было мало. Кажется, один на всю книгу. Как и одна бабушка-украинка, что регулярно носит вышитые полотенца к кресту, где похоронены поляки. Десятки из тысяч. И молится она за всех, живых, мёртвых, на украинском, на польском. Разные истории, разные люди, разные судьбы. Беда одна.
Своей книгой Витольд Шабловский никого не обвиняет. В настоящее время. Он просто предоставляет факты, рассказанные ему людьми. Поляками, украинцами. Он просто доносит истину. А она у каждого своя, и одинаково ужасна. Но мы должны помнить. Должны отвечать. Чтобы больше не повторилось. Чтобы не мучила совесть. Мы не даём своим праведникам медалей. Не сажаем в их честь деревьев. Не дарим им телевизоров. Честно говоря, мы вообще о них не помним. Как-то так и живём. С одной стороны. И с другой тоже.…
62 понравилось
