Intermezzo

У збірці представлені кращі зразки малої прози Михайла Коцюбинського (1864—1913). Їх об’єднують сповнене тонкої ніжності й ліризму майстерне зображення краси людської душі, щире співчуття знедоленій людині, захоплення чарівним світом природи, що надає письменникові сил для повноцінного життя та активної діяльності. Зосереджуючи увагу на внутрішньому стані персонажів, їхніх переживаннях, автор дає можливість побачити і відчути незбагненну велич людини, драматизм її долі. Новели Коцюбинського хви...

Жанры

Рейтинг LiveLib

3,9

78 оценок

5
41%
4
26%
3
22%
2
8%
1
4%

Ваша оценка

Прочитали 115Хотят прочитать 16

Рецензии

Kultmanyak13 октября 2025 г.
А кони мыслят порой, как люди...
Народ веками ждёт правду-матку,
Но власть веками живёт во лжи...
А где-то кони по распорядку
Получат пайку из спелой ржи...

Где справедливость??? Решайте сами,
Когда наступит такой денёк...
А кони в полдень метут хвостами
Пыль в лабиринтах седых дорог...

Земля вздыхает, но лишь клочками
Она досталась в хозяйский быт...
А кони в ярком, цветущем храме
Лесной поляны украсят вид...

Эх, люди... Богу вы на амвоне
Брехнёй грешите, подобно псу...
А по лугам вовсю гарцуют кони
И пьют до дна рассветную росу...

Где справедливость??? В житейском блуде
Найдётся вряд ли подобный клад...
А кони мыслят порой, как люди,
Вплетая в гривы, словно бантики, закат...
Отрицаю насилие, как таковое, в жизненном круговороте, хотя иногда без него невозможно существование цивилизации... Преобразования и реформы во все века требовали свою дозу, как реального, так и латентного насилия одного сословия над другим, одной нации над другой, одной системы над другой и так далее... Как бы там ни было, больше всего в таких перетрубациях страдает простой народ, обычное население страны, так скакать, исконная прослойка социума... Вот как не ищи счастье, всегда богачи и правители впереди в этом поиске, ведь их методы стоят над законом и нравственностью... А попробуй обычный человек преступить черту для блага своей семьи, в перспективе и для создания крепкого костяка общественной платформы, что хорошо, как для экономики государства, так и для укрепления авторитета оного, там его тут же обвиняют в чём попало и привет, условный Магадан... Так было, так есть и так будет... Этот мир придуман не романтиками, а циничными садистами, которые получают неплохую прибыль от богачей и правителей, за разные способы отодвинуть народ от заветного поля, где растут цветы равенства, братства и счастья...
А ещё в этих человеческих разборках (реформы, революции, войны) сильно страдают животные, как дикие, так и домашние... Особенно домашние, приручённые, доверившие человеку свою жизнь, отдавшие человеку свою преданность, силы и навыки... И вот этот самый человек, грёбаный "царь природы", без зазрения совести , в трудную минуту чаще всего предает своего питомца... Бросают кошек и собак во время эвакуации, выгоняют, уезжают даже не оглянувшись... А сколько лошадей погибло во время войн??? За что такая жертва??? За цивилизацию моральных уродов по имени "люди"??? Больная тема, страшная тема, тема, в которой я не принимаю понятия "раскаяние" - человек виновен однозначно во всех подобных случаях... Простите нас, животные...
5 из 5 - суть рассказа в миллионный раз подводит ту черту, за которой нет истины - туман, слякоть, плач и пепел от сгоревших надежд... Кони хороши, красивы, но тут они выступают символом вечного обмана, лозунгом либеральной туфты, девизом богачей всего мира... Не буду раскрывать смысл - прочтите и узнайте сами... Или посмотрите великолепную, советскую экранизацию... Нет в этой жизни счастья, но как же эпохально мы ищем его... Хоть картины с нас пиши!!!)
Читать далее
55
228
sireniti9 июня 2017 г.
Краса божа
Літо. Сонце. Поле.
Гарно, затишно, пахуче.
Йду.
І хоч живу тут все життя - все одно дивуюся красі і величності пшеничного поля.
Це як море. Тільки жовте. Тут теж можна пірнати (правда не перевіряла вже ...надцять років).
Он волошка синіє небом, он мак палахкотить червоними язичками, там жайвір здійнявся у небо...
А це... Що це? Миииша!!! Польова миша. Рятуйте!
Моя собака женеться сама не знає за ким. Вона зроду не бачила мишей.
За нею тягнеться помітна стежинка. Не страшно. Завтра колоски знову стануть на місце.
Життя. Тут вирує життя. І це поле - життя теж.
Скоро воно стане хлібом. Мої рецептори уже реагують на саме тільки слово.
Літо, поле, заходить сонце.
Небо пломеніє, грає такими барвами, які навіть описати неможливо. І відтворити теж.
Природа готується до сну.
Літо. Стежина. Повертаюсь додому.
"Intermezzo" надихає, збуджує, п'янить.
Яка натхненність! Яка сповненість почуттів! Яка краса мови!
Ліричність цих рядків наповнює чомусь душу щастям.
І хочеться кудись бігти, щось зробити.
Хочеться злетіти до небес.
"І чому люди не літають, як птахи?"
А потім падаю. Як? Я ж і не злітала.
І якись відчай, тиха паніка, сум.
Дивні рядки. Незвичне бачення світу.
Я б навіть занесла в улюблене. Якби не отой селянин.
Якось відсторонено автор поставився до нього.
Чи може мені так здалося?
В усякому випадку це було гарно. Це було intermezzo...
Перевод.
Лето. Солнце. Поле.
Красиво, уютно, благоухающе.
Иду.
И хоть живу здесь всю жизнь- всё равно удивляюсь красоте и величию пшеничного поля.
Это как море. Только жёлтое. Здесь тоже можно нырять(правда не проверяла уже ...надцать лет).
Вот василёк синеет небом, вот мак полыхает красными язычками, там жаворонок поднялся в небо...
А это... Что это? Мышь!!! Полевая мышь. Спасайте!
Моя собака гонится сама не знает за кем. Она отроду не видела мышей.
За ней тянется заметная тропинка. Не страшно. Завтра колоски опять станут на место.
Жизнь. Здесь бурлит жизнь. И это поле- жизнь тоже.
Скоро оно станет хлебом. Мои рецепторы уже реагируют на одно только слово.
Лето, поле, заходит солнце.
Небо горит, играет такими красками, которые даже описать невозможно. И воссоздать тоже.
Природа готовится ко сну.
Лето. Тропинка. Возвращаюсь домой.
"Intermezzo" вдохновляет, возбуждает, пьянит.
Какая одухотворённость! Какой наплыв чувств! Какая красота языка!
Лирика этих строк наполняет почему-то душу счастьем.
И хочется куда-то бежать, что-то делать.
Хочется взлететь к небесам.
"И почему люди не летают, как птицы"?
А потом падаю. Как? Я же и не взлетала.
Накатываетотчаяние, тихая паника, грусть.
Странные строки. Необычное виденье мира.
Я бы даже занесла в любимое. Если бы не тот крестьянин.
Как-то отстранённо автор отнесся к нему.
Или мне так показалось?
Ва всяком случае это было красиво. Это было intermezzo...
Читать далее
34
4,1K
sireniti8 ноября 2016 г.
Жалоби білий цвіт
Коли цвітуть яблуні, на душі якась неймовірна легкість. Хочеться сміятися, хочеться співати, хочеться обійняти весь світ. Біло-рожеві квіти надихають на прекрасне, вселяють надію, спонукають до якихось хороших справ.
Яблуня цвіте.
А маленьке життя відцвітає.
У головного героя твору вмирає донька.
Важко. Сумно.
Не віриться, що ще недавно вона бігала босими ноженятами, раділа весні, сонцю, яблуневому цвіту. Ще недавно маленьке тільце було сповнене тепла і жагою до життя.
А тепер вона вмирає.
Батько не вірить, що таке могло статися з його дитиною. Що таке відбувається.
Ось там, в сусідній кімнаті, хрипить, ледве дихає його дитина, а він ходить, думає, живе.
Горить і поволі погасає свічка. Опадають додолу біло-рожевим дощем запашні пелюстки. Потроху згаса життя маленької дівчинки.
Надії немає. Чому саме вона? - теж немає відповіді.
Є тільки біль. Пекучий. Нестерпний. Його не загасити нічим.
Він ніде не дінеться. Ніколи.
Навпаки. Перенесеться на бумагу. Житиме вічно.
"Мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують… І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату… і забуту нa столі, незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку кидає мертві тони на вид дитини… і порозливану долі воду, і блиск свічки на пляшці з лікарством… Щоб не забути… щоб нічого не забути… ні тих ребер, що з останнім диханням тo піднімають, то опускають рядно… Hi тиx, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних пo подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що наповняє хату… Bсe воно здасться мені… колись… як матеріал… я cе чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені… Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що тo він ненажерливою пам'яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя… Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце…"
Перевод.
Когда цветут яблони, на душе какая-то невероятная легкость. Хочется смеяться, хочется петь, хочется обнять весь мир. Бело-розовые цветы вдохновляют на прекрасное, вселяют надежду, побуждают к каким-то хорошим делам.
Яблоня цветёт. А маленькая жизнь отцветает.
У главного героя произведения умирает дочка.
Трудно. Грустно.
Не верится, что еще недавно она бегала босыми ножками, радовалась весне, солнцу, яблоневому цвету. Еще недавно маленькое тельце было наполнено теплом и жизнью.
А теперь она умирает.
Отец не верит, что такое могло случиться с его ребенком. Что такое происходит.
Вот там, в соседней комнате, хрипит, едва дышит его ребенок, а он ходит, думает, живёт.
Горит и медленно гаснет свеча. Опадают наземь бело розовым дождем душистые лепестки. Понемногу угасает жизнь маленькой девочки.
Надежды нет. Почему именно она?- тоже нет ответа.
Есть только боль. Жгучая. Нывыносимоая. Её не затушить ничем.
Он никуда не денется. Никогда.
Напротив. Перенесется на бумагу. Будет жить вечно.
"Мои глаза, мой мозг жадно ловят все детали страшного момента... и все записывают. И эту большая кровать с маленьким телом... и несмелый свет раннего утра, который обнял серую еще хату... и забытую нa столе, непотушенную свечу, что сквозь зеленую умбрельку бросает мертвые тени на вид ребенка... и разлитую на полу воду, и блеск свечи на бутылке с лекарством. Чтобы не забыть... чтобы ничего не забыть... ни тех рёбер, что с последним дыханием тo поднимают, то опускают одеяло. Hи этих, мертвых уже, золотых кудрей, рассыпанных пo подушке, ни теплого запаха холодеющего тела, что наполняет избу. Bсё оно сдастся мне... как материал... я это слышу, я понимаю, кто-то мне говорит об этом, кто-то другой, что сидит во мне. Я знаю, что это он смотрит моими глазами, что это он прожорливой памятью писателя впитывает в себя всю эту картину смерти на рассвете жизни. Ох, как мне гадко, как мне страшно, как это сознание ранит моё родительское сердце".
Читать далее
32
3K

Все рецензии

Цитаты

Katzenblick11 мая 2016 г.
Життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води приток у річку.
Я не можу розминутися з людиною.
Я не можу бути самотнім.
Признаюсь: заздрю планетам, вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.
Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять.
Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинути разом зі сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій...
Але вони йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди підошов.
Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: "Тут вхід не вільний!"
Читать далее
30
5,4K
ssamsarra15 января 2014 г.
А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: «Тут вхід не вільний!»
22
41,5K
EduardGol16 сентября 2013 г.
Так було тихо, що менi соромно стало калатання власного серця.
18
37,1K