Старшокласниця. Першокурсниця

Я читала і читала цю книгу, і все не могла придумати, звідки ж родом Ліля, головна героїня твору. Так чудно, ніби Україна, ніби все впізнаю, а персонажі між собою говорять російською, і це норма, це навіть модно. Так, звичайно, тоді було модно говорити російською, але не всюди, не у малих містечках, а судячи з описів Лілі, жила вона саме в такому, навіть книгарні в ньому не було. А, вже майже в фіналі, прозвучало - Луцьк. Ні, я ні до чого не веду, просто було цікаво вгадувати, але не відгадала ;)

Чудовий роман про юність. Останні роки в школі, перші у вищому вузі. Перше кохання, щира дівоча дружба. Пізнання світу через книги і вивчення історії, перше замислювання над змістом життя, вибір професії, вузу, взагалі вибір свого шляху. Так, всі ми родом звідти, з дитинства і юності, всі ми були школярами, пустували на уроках, бувало і зривали, переживали за оцінки, та все одно йшли на дискотеку, от тільки моє покоління «зажигало» під «Ласковый май» і Рому Жукова, а Лілине дуріло від «Руки вверх», і, що приємно, від «Океану Ельзи». Це в 2020 Славко Вакарчук зніме собі рейтинг депутатством, а в 2000 його популярність ще тільки набирає шаленості.

Так, Ліля з покоління 2000-них. Уже не Радянський Союз, але ще не Європа. Ніяких мобілок, звичне спілкування за допомогою записок. Вечірні модні клуби з російською попсою, шкільні олімпіади, безкінечні розмови між подругами про хлопців, закоханість у хлопця, що вважався недосяжним, бузковий костюм подруги, як приклад заздрощів, подарунки вчителям на випускний, у кого куплені, та в багатьох зароблені чесним навчанням оцінки. Хіба щось міняється за роки? Ну, крім мобільних телефонів.

Книга мені сподобалася, адже підняла бурю почуттів. Але вона проста, ну в тому сенсі, що нічого аж такого. Таку міг би написати кожен із нас. Але написала Анастасія Левкова - і за це їй дякую. Авторка підняла багато тем і думок, які будуть цікаві і сучасним підліткам. А ще на ті події і світосприйняття цікаво дивитися з висоти сьогодення. І особливо сумно звучать рядки: «Добре, що в наш час війна неможлива. В епоху ООН, всіх цих миротворчих структур, поряд із розвиненою мирною Європою… Європа б нізащо не допустила війни так близько біля себе. Та й ділити нема що.» Як виявилося, Ліле, є. Та ти вже це знаєш.

Перевод.

Я читала и читала эту книгу, и всё не могла придумать, откуда родом Лиля, главная героиня произведения. Так странно, понимаю, что Украина, всё узнаю, а персонажи между собой говорят по-русски, и это норма, это даже модно. Да, конечно, тогда было модно говорить по-русски, но не везде, не в малых городах, а судя по описаниям Лили, жила она именно в таком, даже книжного магазина в нём не было. А, уже почти в финале, прозвучало - Луцк. Нет, я ни к чему не веду, просто было интересно угадывать, но не угадала;) Замечательный роман о юности. Последние годы в школе, первые в высшем вузе. Первая любовь, искренняя девичья дружба. Познание мира через книги и изучение истории, первые философские рассуждения о смысле жизни, выбор профессии, вуза, вообще выбор своего пути. Да, все мы родом оттуда, из детства и юности, все мы были школьниками, резвились на уроках, бывало и срывали, переживали за оценки, но всё равно шли на дискотеку, вот только мое поколение «зажигали» под «Ласковый май» и Рому Жукова, а сверстники Лили балдели от «Руки вверх», и, что приятно, от« Океана Эльзы». Это в 2020 Славко Вакарчук опустит себе рейтинг депутатством, а в 2000 его популярность ещё только набирает безумства. Да, Лиля из поколения 2000- ых. Уже не Советский Союз, но еще не Европа. Никаких мобилок, привычное общение с помощью записок. Вечерние модные клубы с российской попсой, школьные олимпиады, бесконечные разговоры между подругами о ребятах, влюбленность в парня, который считался недосягаемым, сиреневый костюм подруги, как пример зависти, подарки учителям на выпускной, у кого купленные, у кого заработанные честным обучением оценки. Разве что-то меняется за годы? Ну, кроме мобильных телефонов. Книга мне понравилась, ведь подняла бурю чувств. Но она простая, ну в том смысле, что ничего такого. Такую мог бы написать каждый из нас. Но написала Анастасия Левкова - и за это ей спасибо. Автор подняла много тем и мыслей, которые будут интересны и современным подросткам. А еще на те события и мировосприятие интересно смотреть с высоты сегодняшнего дня. И особенно печально звучат строки: «Хорошо, что в наше время война невозможна. В эпоху ООН, всех этих миротворческих структур, наряду с развитой мирной Европой ... Европа бы ни за что не допустила войны так близко возле себя. И делить нечего. » Как оказалось, Лиля, есть. И ты это знаешь. Ф/М 2020 4/7

Це було просто таїнство. Насолода від книги. Від того, що за вікном ллє дощ, а я в теплому домі читаю книжку, якою (уперше за скільки часу!) можна дихати, тішитись дотиком до палітурки. Та й це - не все. Це було просто 100-% попадання у мій вік, бо ж це я закінчувала школу в 2001-2004 рр., виростала на тих самих піснях, у тій самій атмосфері, з тими самими настроями. Тільки в мене свого часу забракло сміливості й підтримки батьків, щоб розгорнути крила на повну силу. На мене просто напала ностальгія. Я не просто читала рядки з пісень - вони лунали всередині мене. Я не байдуже читала рядки віршів, бо ж саме вони - мої улюблені. Я теж колись мріяла про цю саму Касталію, але називала її інакше. Я ще знаю, як це - боятися, що пільговики й "проплачені" (чи навіть проплачені пільговики) позбавлять тебе можливості вчитися у виші (тоді це ще були вузи). Я навіть працювала в приймальних комісіях і знаю, як люди купували собі страшні діагнози і давали хабарі, а ще - як тоді вступали до універів доньки ректорів. Це моя однокласниця мала точно такий самий бузковий брючний костюм у 9 класі, як Ліля. І це ми з подругами знали голоси хлопців не з мобільних (бо їх ще майже не було), а з того, як вони лунали у шкільних коридорах та в слухавках телефонів, коли ти наважувалася зателефонувати, наче справжній хуліган. А перші студенстські місяці, ця школа життя в гуртожитках, де залишена на плиті їжа буде доготована (а може, навіть і з’їдена!). Головне, що мене зачепило, - навіть не те, ЩО було написано в цій книзі, а те, ЯК. Бо це справді щиро й правдиво до сліз. І не просто як хронометраж подій, а з особистісним його аналізом. Справді як у щоденнику, бо, навіть маючи гарних подруг, завжди залишаєш щось сокровенне для себе. І хоч би з самою собою потребуєш бути чесною. Мені здається, ця книга має дуже сподобатися й сучасним підліткам, які відчувають ті ж проблеми, стоять перед тими ж викликами. Тим більше, що всі незрозумілі поняття розтлумачені (хоч я спочатку обурювалася, нащо пояснювати, хто такий Висоцький і що таке брейк-данс). Принаймні, своїй дочці я обов’язково дам прочитати цей роман через кілька років.

Коли оформити будь-що словами, стає легше. Особливо якщо оформити словами біль. Саме тому я й веду щоденник. Коли біль вкладаєш у слово, він стає стерпним. І якщо він ословлений, тоді в ньому є хоч якийсь сенс. Бо інакше - жодного.

Ця книга вийшла саме тоді, коли я закінчувала школу. А тепер я пешокурсниця. І для мене вона стала надзвичайно актуальною.

Тільки після прочитання я дізналася, що це реальні щоденники авторки, які вона спалила багато років тому і відтворювала з пам'яті, а також за допомогою листів, записок та фотографій, та була дуже вражена. Це зробило історію... ближчою, чи що?

Книга — щоденник Лілії Маринник, який вона вела протягом навчання в старших класах, вступу та навчання на першому курсі. Закоханості, проблеми з друзями, погана самооцінка — через усе це проходить майже кожна дівчина. А хвилювання Лілі через вступ до ВНЗ? Це все було настільки поряд, адже я сама через це тільки проходила. Описане надзвичайно легко впізнавалося, навіть та ж сама Могилянка, назва якої жодного разу не з'явилася в тексті книги.

Мені було надзвичайно цікаво читати про всі ці "старшокласні приколи" та згадувати атмосферу свого класу, а також мандраж перед випуском та іспитами. Але найбільшим плюсом для мене виявилося те, що героїня закінчувала школу не в мій час, а саме на початку 2000-х років. "І скільки там пройшло того часу?", — спитаєте ви. Але ж скільки всього змінилося!

Атмосфера, музика, спілкування... Усе таке знайоме, але ніби з іншого століття. У класі спілкуються не смсками, а паперовими записками. І так цікаво спостерігати за цим зламом, коли ось майже ні в кого немає навіть найпростіших моделей телефонів, а потім вони ніби під дією магії стають невід'ємною частиною життя. ЗНО ще немає, вступні іспити зовсім інші.

Також дуже приємно було асоціювати себе з Лілею. Така сама відмінниця, олімпіадниця з української мови. Конкурси-твори-конкурси... І так без кінця. Але я любила це все, як і вона.

Крім того, у книзі піднімається багато важливих питань. Перш за все, це ставлення українців до своєї держави та мовні проблеми. Дівчина розмірковує про патріотизм, про те, чому говорити українською не те що не модно, а навіть соромно. Її думки були цікавими й змушували замислитись, а чи багато змінилося до нашого часу?

Загалом книга стала для мене реальним відкриттям. Я навіть не очікувала, що вона виявиться такою близькою. Тож з упевненістю раджу.