«Українські жінки у горнилі модернізації» — це колективна праця цілої плеяди поважних українських дослідниць, які поставили за мету розкрити цінність і важливість ролі жінки у контексті української історії ХІХ-ХХ століть.
Адже історія будь-якої держави, зокрема України, маскулінізована. Тобто, «творена», «писана» чоловіками і, схоже, для чоловіків. Досить довгий проміжок часу роль жінки в певних історичних подіях залишалася викинутою з офіційних джерел, часто замовчувалась. Хибно вважаючи жінку ненадійним партнером, приміром в політичній боротьбі, чоловіки відводили їй місце лише у сфері забезпечення побутових вигод, виховання дітей і т.д. Але, як показує це надзвичайно актуальне і потрібне видання, жінка в українському суспільстві відігравала не останню роль.
Історично склалося, що протягом досить тривалого часу українська держава була розділена між двох імперій: Російської і Австро-Угорської. Тому авторський колектив видання, дотримуючись хронології, цілком доцільно розглядає історію жіноцтва цих територій порізно. Також відокремлено історію сільської від міської жінки. Бо шляхи і засоби емансипаційних процесів були різними на теренах розділеної країни. До тексту також включені мемуарні, щоденникові записи жінок, котрим випало жити в той чи інший відтинок історії і стати її мимовільною учасницею, чи навіть жертвою.
Традиційно суспільство і церква вбачали у жінці особу відносно пасивну, залежну, яка потребує чоловікового піклування та керівництва. Спочатку батьківська опіка, пізніше чоловікова. Але українська фольклорна традиція засвідчує цілком протилежну думку. Наприклад, жартівливі пісні де чоловік — голова, а жінка — шия. Це свідчить про притлумлюваний у жінці лідерський потенціал, котрий у певні історичні моменти виривається назовні. Вважалося, що жінка занадто пристрасна й емоційна і не зможе в потрібний момент раціонально мислити. Саме тому жінки були позбавлені права голосу у виборчому процесі, не мали права займати певні посади, про здобуття фаху не могло бути й мови. Звісно жінки здобували таку-сяку освіту: містянки — домашні уроки гувернанток та вчительок, селянки — спорадично у церковно-приходських школах. До університетських лав дорога була закрита.
Єдиною нивою, де заміжня, приміром, жінка могла хоч якось реалізуватись, був філантропічний вид діяльності: доброчинність, збір коштів, опіка над дітьми і немічними. Одинокі, вдови та старі діви мали право стати вчителькою початкових класів, нянею, медичною сестрою, прибиральницею. Значні позитивні впливи на емансипацію жінки, як це не парадоксально, відіграли Перша (на західних землях України) й Друга світові війни. З браком чоловічої сили жінки опановували нові професії, були задіяні у важкій, гірничій, металургійній промисловостях, не рахуючи безпосередньої участі у війні (медична справа, підпільна діяльність, військові заводи). Саме воєнні часи змінили жінку. Але все ж таки керівні посади залишалися нездоланними висотами.
Можна виділити два шляхи емансипації українського жіноцтва. Перший шлях зовнішній, мимовільний — внаслідок власного пережитого досвіду історичних подій (війни, Голодомор, розкуркулення, заслання, трудові табори, радянська окупація). Другий шлях внутрішній, активний, дієвий — створення жіночих рухів, організацій, союзів, котрі боролися за права жінок на освіту, самореалізацію, виборче право і т.д. Обидва шляхи були тернисті, але, так чи інакше, створили нас сьогоднішніх.
Текст «Українські жінки у горнилі модернізації» — спроба осмислити та донести, вихованій на маскуліновому представленні історії, читацькій аудиторії історію українського жіноцтва та емансипаційних рухів. А також, реанімувати із забуття імена українських жінок, чия особистісна історія тісно переплелася з історією української держави.
29 понравилось
