Щось дуже рідне, родом із дитинства
Як нині пам'ятаю: у школі всі діти під кінець травня хизувалися тим, хто куди поїде літом відпочивати з батьками. Найбагатші і найкрутіші їздили в Турцію чи Єгипет, а діти із більш простих сімей могли розраховувати на поїздку на Чорне чи Азовське море. І як би я тоді в середній школі не хотіла бути "нормальною", поїхати на море із батьками як і всі діти, все ж я щиро тішилась щорічній подорожі до бабусь, котрі живуть у Прикарпатті.
Як людина, котра народилась на сході, західна Україна мені видавалась трохи казковою: ніби своя мова (трохи не та, якою розмовляють батьки і зовсім відрізняється від тієї, яку викладають на уроках), мова котру поневолі переймаєш до кінця літа (замість "п'ять" кажеш "п'єть", а дієслова самі вистрибують із рота із дивакуватим закінченням на у, як "пішоу", "зробиу"), зі своїми святами і звичаями (як ото красти хвіртку із обори, де живе молода дівчина), і обов'язковими павучками в куті дерев'яного туалету. Я дитячі книги читаю не тільки тоді, коли хочу відпочити, але й коли хочеться помріяти чи щось згадати. І ця книга дала чудовий привід згадати тисячі чаруючих дрібничок, котрі так і кишать в повітрі сіл Західної України: і страшні портрети предків на стінах, і залізні ліжка із багатьма матрацами і горою вишитих подушок, котрі складені від найбільшої до найменшої, і щонедільні походи до церкви.
Як я не старалась описати всю красу, загадковість та інакшість прикарпатського села, ніколи не хватало слів, та і часто інші діти думали, ніби я все це видумала. А ця книга - ніби брама у дитинство, той опис, який я можу дати комусь прочитати і зрозуміти, як це все було захоплююче.
Єдиний мінус книги, як на мене, уж занадто модні і зациклені на цьому головні героїні. Хоча і можна провести паралель між вихованням їх мам і їх зацикленістю, але особисто мені, все ж, це було чужим.
8 понравилось
