Земля Загублених, або Маленькі страшні казки

Земля Загублених щодня дрейфує морями альтернативної географії строго паралельно із нашою щоденною, звичною географією. Земля Загублених виникла для того, щоб надто інші люди, витіснені з «нормального» світу, мали куди піти. Виросла з потреби в укритті та оперті. Вона перероджується і розростається щоразу, коли черговий інакший переживає свою відкинутість, і тому постійно оточена водою, як ембріон. Тому й усі неймовірно різні люди цього малого світу — так чи інакше родичі, так чи інакше повторюю...

Рейтинг LiveLib

4,3

60 оценок

5
50%
4
37%
3
13%
2
0%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 69Хотят прочитать 58

Рецензии

Coffee_limon3 декабря 2017 г.
"... Чарівне скло, яке збільшує все, що ти маєш"
Честно говоря, купила книгу только уловив прощальным взглядом слова "страшные сказки" на обложке, когда уже уходила с ежегодной книжной толоки. Ну да, купилась на украинский ужастик, захотелось попробовать, что это за зверь. Потому и начала читать книгу вне очереди, не откладывая на дальние полки. Но даже подумать не могла, что в сборнике окажутся девять глубоких пронзительных рассказов о инаких людях, одиночестве иного человека. О жизни-мыслях-любви человека, не такого как все. И уж никак не ожидала, что к концу книги мне станет казаться, что это все остальные люди не такие, а эти, живущие на страницах сборника - самые настоящие. Потому что то, как они чувствуют и понимают, не дано никому.
Книга написана красивым образным украинским языком. И перевернув страницы очередного рассказа, словно начинаешь видеть мир немного по-другому.
– Якщо тобі хтось скаже, що море – це велика вода, не вір йому. Море – це насправді чарівне скло, яке збільшує все, що ти маєш. Якщо прийдеш до нього з печаллю, вона виросте в ціле горе, поки пливеш, а якщо є в тебе радість – її стане, щоб зробити серед моря острів.
Кажется, море я буду видеть теперь только так...
А еще в книге очень много о войне. Герои разбросаны во времени, но война рядом с ними все продолжает и продолжает звучать. И это так больно на самом деле...
Війни не закінчуються, а просто відповзають, як змії, у свій вирій воєн і там лежать якийсь час тихо, переплівшись у клубок, гріють одна одну, а потім таки розплітаються і повертаються на свої землі. Інколи повертається інша війна, не та, яка перед цим відповзла звідси, якась така, що заблукала, пересуваючись від землі до землі, але повертається обов’язково.
Книга зацепила, затронула, поглотила... Отзеркалила собственные страхи и сомнения. А еще подарила надежду, что даже несмотря на то, что ты инакий человек, ты имеешь право жить, любить, чувствовать и мыслить.
Читать далее
30
568
MargaritaPronina7103 июля 2019 г.
Овації зі свистом
Таких книг я ще не читала. Можливо просто мені, як читачці, ще не траплялися «книги року ВВС», але за моєю власною теорією, попри список літератури до прочитання, книга знаходить тебе сама і займає своє священне місце у світосприйнятті літератури й мистецтва писання, як такого.
Катерина Калитко містична авторка. Треба віддати одразу належне – чарівна мислителька, фантазерка, мисткиня і красуня. Неймовірно талановитий письменник. Я отримала насолоду як читач, як письменник, як відсторонений спостерігач змальованих картин, як неймовірно потрібна деталь створеної Землі Загублених.
Якщо вдається загубитися в книзі – автор зробив максимум, аби захопити твою уяву. До того ж - лінгвістично, філологічно, чуттєво, образно. Невідомо звідки бралися наступні речення у розповідях героїв, крок за кроком проводячи тебе повз брили байдужих каменів, глибоких колодязів, морських берегів, оливкових садів, круточолих скель, портових кораблів, літніх двориків курортних міст, важких пісків незнаних земель…
Це дуже літня книжка, така навіть із засмагою й солоним присмаком уст від читання, з елементами залізних прикрас, додуманих полотняних одеж, палких поглядів з таємничим зблиском майбутньої оповідки, яка тільки тобі зараз буде розказана.
Дякую, що причетна до цієї книги. Тепер моя авторська мова буде ще більш вибаглива, бо вона катеринокалиткозбагачена. Я вражена до найглибшої таїни моєї душі.
Читать далее
4
414
MariiaBondar10 декабря 2018 г.
О травмах и их последствиях
Сегодня поговорим об ещё одной украинской книге (говорила же вам, прикупила национального), ставшей книгой года ВВС-2017 – «Земля загублених, або маленькі страшні казки» Катерини Калитко. На этот раз я не буду радовать вас пересказом сюжета, анализом героев или выписыванием цитат – эта книга не о сюжете; вместо этого я поделюсь с вами своими ассоциациями и впечатлениями.
«Земля загублених» (как мне следовало догадаться из названия, но я как-то протупила) – сборник коротких рассказов, связанных между собой лишь тем, что действия происходят где-то на территории этой самой Земли Потерянных (ну ещё иногда какие-то истории получают продолжение, но уж лучше бы мы с вами оставались в счастливом неведении). Земля Потерянных – мифическая страна (континент? планета?), которая объединяет в себе самые необычные, тоскливые, страшные и реалистичные места, доступные человеческому воображению (но так, чтобы не скатываться в область научной фантастики и фэнтези). Каждый герой каждого рассказа (опять-таки, как следует из названия; вообще-то шикарное название, реально отражает суть произведения) по-своему потерян, испорчен, травмирован и запутан: тут у нас и психологически пострадавшие гендерно неопределившиеся, и калеки войны, и жертвы чужого эгоизма и насилия, и ревнивцы, и воры. Всех их между собой объединяет травма – ужасная и беспощадная, жирными пальцами отпечатывающая жизни, грозной непроглядной тучей витающая над головами.
Мне кажется, «Земля загублених» по настроению очень похожа на сериал «Black Mirror» (кто не знает, сериал состоит из несвязанных между собой серий, каждая из которых показывает последствия бесконтрольного развития технологий). Это очень вымышленные, но в то же время жутко правдоподобные размышления о том, до чего может докатиться загнанный в угол человек. Я не смотрю «Black Mirror» - не отрицая его проницательности и гениальности, я предпочитаю более легкомысленные сериалы и фильмы. Депрессивные книги я переживаю легче – видимо при чтении мой мозг готов совершать над собой усилия и переваривать темы, от которых обычно хочется спрятаться подальше – поэтому книга Катерини Калитко не вызвала у меня отторжения своей тематикой, и даже понравилась (хотя больше одного рассказа в день я не читала). Меня восхищает язык произведения – совсем не такой, между прочим, как у Винничука (не хуже или лучше, а другой). Меня радует этот незаезженный в современной литературе жанр – вдумчивые рассказы, собранные одной тонкой нитью. Мне очень нравится, когда, несмотря на необычность темы и обстоятельств, я быстро въезжаю в происходящее, а не плутаю психологическими лабиринтами, понятными одному лишь автору произведения; и когда эта самая необычность не нарочитая. Короче, я очень рада, что эта книга оказалась в моей библиотеке.
Читать далее
3
459

Все рецензии

Цитаты

Coffee_limon3 декабря 2017 г.
– Якщо тобі хтось скаже, що море – це велика вода, не вір йому. Море – це насправді чарівне скло, як збільшує все, що ти маєш. Якщо прийдеш до нього з печаллю, вона виросте в ціле горе, поки пливеш, а якщо є в тебе радість – її стане, щоб зробити серед моря острів. Твій друг стане братом і батьком водночас, твій ворог розітне тобі горло і виллє твою кров у воду, з маленького сумніву ти виростиш за пазухою демона, поки пливеш.
"Вода"
6
423
Coffee_limon3 декабря 2017 г.
Війни не закінчуються, а просто відповзають, як змії, у свій вирій воєн і там лежать якийсь час тихо, переплівшись у клубок, гріють одна одну, а потім таки розплітаються і повертаються на свої землі. Інколи повертається інша війна, не та, яка перед цим відповзла звідси, якась така, що заблукала, пересуваючись від землі до землі, але повертається обов’язково.
«Каштелян»
5
454
leavevitaalone29 мая 2022 г.
Біль від утрати дому — фундаментальне право кожного. Гірше, коли це стає обов’язковим рядком у біографії, тут уже кожен шукає розради як може.
1
114