Повісті

Книжки відомого ізраїльського письменника Амоса Оза видаються у 28 країнах світу. Історична повість «До самої смерті» переносить читача у середньовіччя і розповідає про трагічну історію одного з хрестових походів у Святу землю, в Єрусалим, водночас торкаючись страшної пошесті антисемітизму, яка ширилася тоді в Західній Європи. Світла й сонячна повість «Сумхі» адресується автором «дітям від одинадцяти до дев’яноста дев’яти років» і присвячена першому зворушливому коханню єрусалимських школярів Ес...

Рейтинг LiveLib

0 оценок

Эту книгу пока никто не оценил, ваша оценка может стать первой

Ваша оценка

Рецензии

Kumade31 июля 2022 г.
Судження про пошесть зі щілини між шостим і судним
Невеличка повість на чверть сотні журнальних сторінок про хрестовий похід 1096 року, вірніш про його окремий випадок, а саме участь у ньому такого собі «шляхетного сеньйора Гійома де Торона, що з невеликим загоном васалів, челяді і просто різного наброду вирядився зі маєтку свого в провінції Авіньон до Святої Землі, аби прилучитися до її звільнення і зажити смирення душевного». Не знаю, до якої категорії слід віднести його «чи то годованця-спадкоємця, чи то утриманця» Клода Кривоплечого, дуже дивного й цілком протиречного типа, що не лише претендує аби бути літописцем цієї кампанії, а ще й намагається знайти для неї хоч яке розумне обгрутування, а відтак і виправдання. Бо передувало походові багато незначних факторів, як то мізерність врожаю, зухвала непокорність, злочини, чаклунство, тощо. А ще й загибель чергової дружини сеньйора. Менше з тим, суцільний безлад в країні, родині, головах і душах. Як не підшукати тут якогось цапа-відбувайла – адже має хтось бути винен у власних гріхах! Дякувати, що й за кандидатами далеко ходити не треба – бо ж є «прокляті євреї», в оселях яких «вирують якісь підозрілі веселощі», а самі вони мало що не визнають своєї вини, - ще й мають нахабство проклинати й обгиджувати всіх, коли іх караєш на спалення, аби «розвіяти нудьгу й душевне сум'яття». Але своїх євреїв може й не вистачить – то ж доведеться таки ходити далеко, туди, де їх більше, не бажаючих правовірно зубожити. Взагалі, повість сповнена їдкої й дошкульної сатири, принаймні стосовно антисемітизму. Хоча не лише.
Ілюстрація натякає, що лицарський обладунок порожній, а значить вакантний. До того ж повернутий саме належним ракурсом, вакантним для кінської дупи, до культурних цінностей і прагнень. Бо ж сильний в повісті і притчевий початок. А головне, на мій погляд, питання, чи є історична подія, до якої призводить безліч незначних причин, надто вже значущою сама по собі? І її мізерність і мерзотність ніколи не скінчиться, бо на зміну одному виродку прийде інший, і благочестиве виправдання він собі завжди знайде, навіть виверне на вищу ціль. От тільки недосяжну, адже «Єрусалимом не завершиться похід цей, а походом іншим», і так «до самої смерті». Відтак повість стає пророчою, в чому ми наразі мусимо наочно переконуватися, спостерігаючи, як черговий сеньйор (скоріше сценьйор) виряджає з власного болота різний набрід аби звільнити «пропащих братів» а по суті осоружний народ, так само плекаючи найвищу ціль, виправдану горезвісними «скрепами», бо ж «іде дорогою праведною із піднесеним духом» (благословіння церкви додається). І так само впевнений, що мешканці спаплюжених міст і сіл повинні радо зустрічати «визволителів», а також забезпечувати їдлом та задовольняти їхню хіть. До власного оточення йому також байдуже, адже підступний ворог може вселитися в будь-кого зі своїх. А перед власним сумлінням він чистий, бо не лише тішиться звитягами й культурними надбаннями (дарма що поцупленими, а відтак з префіксом псевдо-), а й щедро приписує власні ницість, недолугість і невігластво – противнику. Чи ж справді не буде кінця цим злодійствам? Мусить бути!
Повість цю Амос Оз написав в 1971 році, між двома ізраїльськими війнами: Шестиденною (1967) та Судного дня (1973) в яких обох брав участь. Те, що відбувається зараз, тягнеться не шість днів, а вже шість місяців, але Судний день для виродків таки настане! На відміну від прощення, тут і шести років невистачить, і навіть десятиліть...
Суждение о нашествии из щели меж шестым и судным
Небольшая повесть на четверть сотни журнальных страниц о крестовом походе 1096 года, вернее о его частном случае, а именно участие в нем некоего «благородного сеньора Гийома де Торона, который с небольшим отрядом вассалов, челяди и просто разного сброда вырядился из имения Авиньон к Святой Земле, чтобы приобщиться к ее освобождению и зажить смирение душевное». Не знаю, к какой категории следует отнести его «то ли выкормыша-наследника, то ли иждивенца» Клода Кривоплечего, очень странного и совершенно противоречивого типа, не только претендующего на то, чтобы быть летописцем этой кампании, но и пытающегося найти для нее хоть какое-нибудь разумное обоснование, а затем и оправдание. Ибо предшествовало походу много незначительных факторов, как то: скудность урожая, дерзкая непокорность, преступления, колдовство и т.д. А еще и гибель очередной жены сеньора. Короче, сплошной беспорядок в стране, семье, головах и душах. Как не подыскать здесь какого-то козла отпущения – ведь должен кто-то быть виноват в собственных грехах! Благо, что и за кандидатами далеко ходить не надо – ведь есть «проклятые евреи», в домах которых «бушуют какие-то подозрительные веселья», а сами они мало что не признают своей вины, - еще и имеют наглость проклинать и презирать всех, когда их наказываешь сожжением, чтобы «развеять скуку и душевное смятение». Но своих евреев может и не хватит – так придется ходить далеко, туда, где их больше, не желающих правоверно нищенствовать. Вообще, повесть полна едкой и чувствительной сатиры, по крайней мере, касательно антисемитизма. Хотя не только.
Иллюстрация намекает, что рыцарские доспехи пусты, а значит вакантны. К тому же обращен именно надлежащим ракурсом, вакантным для лошадиной задницы, к культурным ценностям и стремлениям. Ведь сильно в повести и притчевое начало. А главный, на мой взгляд, вопрос: евляется ли историческое событие, к которому приводит множество незначительных причин, слишком уж значительным само по себе? И его ничтожность и мерзость никогда не кончится, потому что на смену одному выродку придет другой, и благочестивое оправдание он себе всегда найдет, даже вывернет на высшую цель. Вот только недостижимую, ведь «Иерусалимом не завершится этот поход, а походом другим», и так «до самой смерти». Таким образом, повесть становится пророческой, в чем мы сейчас вынуждены наглядно убеждаться, наблюдая, как очередной сеньор (скорее ссыньор) отряжает из собственного болота разный сброд, чтобы освободить «пропащих братьев», а по сути противный народ, так же лелея высшую цель, оправданную пресловутыми «скрепами», потому что «идет по праведной дороге с возвышенным духом» (благословение церкви прилагается). И так же уверен, что жители оскверненных городов и сел должны радостно встречать «освободителей», а также обеспечивать едой и удовлетворять их похоть. Собственное окружение ему тоже безразлично, ведь коварный враг может вселиться в любого из своих. А перед собственной совестью он чист, потому что не только радуется победам и культурным достояниям (даром что краденым, а потому с префиксом псевдо-), но и щедро приписывает собственные низость, бессмысленность и невежество – противнику. Действительно ли не будет конца этим злодеяниямм? Должно быть!
Повесть эту Амос Оз написал в 1971 году, между двумя израильскими войнами: Шестидневной (1967) и Судного дня (1973), в которых обоих участвовал. Происходящее сейчас тянется не шесть дней, а уже шесть месяцев, но Судный день для выродков настанет! В отличие от прощения, здесь и шести лет не хватит, и даже десятилетий...
Читать далее
27
215