Що важать вигадані жахачки, вампірські, зомбі-мутантські вигадки проти історії, справжньої історії волелюбного народу? Чесно кажучи, ця книга - одна з найтяжчих для прочитання, бо важко, боляче, невимовно жаль нещасних людей, які стали жертвами безбожного червоного режиму! Панічно відступаючи від німців, совєти катували, розстрілювали людей, єдина провина яких була в тому, що вони любили свій край, свою Богом дану Батьківщину... Тисячі українців, поляків, євреїв було вбито нелюдями із кривавою зіркою. Тисячі полягли і на подвір`ї Луцької тюрми. Автор вижив тільки завдяки тому, що його зверху прикидало трупами розстріляних. Тих, хто вижив у тому пеклі, заставили ліквідувати наслідки масового вбивства в`язнів.
Боже мій! Що тут творилося! Людський розум не в силі цього збагнути. В жодному фільмі, сні не побачити такого жахливого видива, від якого можна збожеволіти. Величезний двір був застелений горами трупів, у більшості — пошматовані тіла, повідривані руки й ноги. Довга стіна двоповерхового крила — вся від низу до верху — забризкана кров'ю, обліплена мізками, людським м'ясом, на ринвах висять кишки, під ногами — калюжі крові. Під наглядом кількох катів почалася нечувана досі робота. Глибокі ями-вирви від німецьких бомб тут же, у дворі, поглиблювали, розширювали. Туди зносили трупи, шматки тіл і посипали все це негашеним вапном, яке завезли сюди заздалегідь. Отже, до розстрілів готувалися... Не передати, як ми виглядали тоді, піддаючи один одному на плечі кавалки кривавих тіл. Вже під вечір 23 червня, коли добралися ближче до мурів тюрми, під кількома трупами ми побачили живу людину. Вона зорієнтувалася, просить, благає: «Друзі, я буду з вами!». Тої миті енкаведист дивився саме в другий бік і не помітив, як цей мученик воскрес з того світу і тихо-крито долучився до нас. Потім ми знайшли ще одного живого, але пораненого в'язня. Цьому не повезло. Його помітив наглядач і застрелив на місці. Згодом стали виносити трупи зі стайні, яка знаходилася поруч, у дворі. Там лежало понад 70 закатованих, із скрученими дротом руками. Це були смертники, яких замучили в перші години початку війни. Їх не стріляли, а нишком покололи багнетами. Без сумніву, між ними були «особо опасные», як Степан Мазурець. Змучені, охлялі від втоми і жаху, в могильному мовчанні, зі смертельним тремтінням всього тіла, під наглядом катів, ми працювали до смеркання. Незважаючи на інтенсивність роботи, ми не встигли поховати всіх. Наступна ніч стала для нас маревом смутку душі і болем серця. Хіба таке можна описати?! Похорон останків жертв докінчували ще у вівторок, 24 червня. Кожен з нас думав, що після них нас усіх теж постріляють, щоб не було свідків того, чого Луцьк, мабуть, не бачив за свою майже тисячолітню історію. Але під натиском німецьких військ так сталося, що ми навіть не помітили, як коли і куди повтікали наші мучителі, залишивши нечувано-небачений тяжкий злочин.
І як після цього можна любити Радянський Союз та його спадкоємицю?! Тортури, кров, смерть - тільки цим й можуть залякувати вільні народи сталінсько-путінськи нелюди... Але Бог є на небі, є правда, є справедливість! Знати, не забувати, не прощати - мабуть, це і є рецепт волі та незалежності!
8 понравилось
