Остання жінка, останній чоловік

Направду книга більше не сподобалась, аніж сподобалась. Однак - це не значить, що вона - погана. Просто дуже не мій формат. Новели чимось нагадали мені твори Марко Вовчак. Такі ж болісні та безперспективно-депресивні. До того ж тут багато смерті, а особисто мені ця тема не дуже близька. Так, ми всі помремо. І що? Так було і так буде. Навіщо робити з цього трагедію, чи темою для багатьох творів? Варто зазначити, що з сучасниками ці твори я порівняти не можу. Людмила Таран якось пише зовсім по-своєму. Хоча стиль для мене був трохи складним. Також, зауважила, що багато героїнь - розведені, чи не щасливі у шлюбі. Це теж, як на мене - мінус. Вважаю, що кожен сам обирає свій шлях і тому нарікати на це не має право. А те, що хтось лишається з чоловіком-алкоголіком, чи тираном - це теж вибір цих жінок. Немає безвихідних ситуацій. Чоловіки в новелах теж доволі дивні. Одні - ніякі, інші ловеласи. Складається враження, що в світі вони всі такі "непутящі". Насправді мені книга не пішла. Але скоріш за все тому, що я обираю життєствердну літературу. Тут же, після кожної новели хочеться встати і викинутись з балкону. Кожна з них лишає по собі дуже неприємний осад і, не дуже й то чомусь навчає... Проте, ВСЛ постаралось - дуже хороша палітурка. Не лише дизайн, а й на дотик. Але цю авторку навряд читатиму ще.