Берег любви

Повість написана у 1970-1972 рр., і це дуже відчутно. Дія відбувається в школі для неповнолітніх правопорушників, та, коли автор починає розповідати читачу історії Василька Гаркавенка, Бугра, Гени чи того ж Порфира Кульбаки, виявляється, що вони такі ж, як і наші сучасні діти зі звичайнісіньких загальноосвітніх шкіл. Дитячі мрії, бажання мати маму й тата, дружба й зрада, любов і ненависть, працелюбство й лінощі - усе це оживає перед нами на сторінках книги. Головний герой увесь зітканий із протиріч: працелюбний і разом із тим лінивий, із загостреним до жорстокості почуттям справедливості до людей і безмежно закоханий у природу й звірів - загалом милий звичайний недолюблений хлопчик. Колоритні образи вчителів - не заскорузлих, не запліснявілих у своїх принципах, бо такі не принесуть користі в роботі зі зболілими душами своїх вихованців. Веселі і разом із тим сповнені болю, трохи наївні дитячі колишні пустощі, описані чудовою мовою - це ж прекрасно...

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Повесть написана в 1970-1972 гг. И это очень ощутимо. Действие происходит в школе для несовершеннолетних правонарушителей, и, когда автор начинает рассказывать читателю истории Васеньки Гаркавенко, Бугра, Гены или того же Порфирия Кульбаки, оказывается, что они такие же, как и наши современные дети из обычных общеобразовательных школ. Детские мечты, желания иметь маму и папу, дружба и предательство, любовь и ненависть, трудолюбие и лень - все это оживает перед нами на страницах книги. Главный герой весь соткан из противоречий: трудолюбивый и вместе с тем ленивый, с заостренным до жестокости чувством справедливости к людям и бесконечно влюбленный в природу и животных - в общем милый обычный недолюбленный мальчик. Колоритные образы учителей - не заскорузлих, не заплесневелых в своих принципах, ибо такие не принесут пользы в работе с израненными душами своих воспитанников. Веселые и вместе с тем полные боли, немного наивные детские былые шалости, описанные великолепным языком - это же прекрасно...

Може, з рідкісним другом розминувся, з тим, чию втрату вже нічим не зможеш компенсувати

До кожної людини в нас є свої критерії оцінювання. Ми оцінюємо зверхньо, за фізичними якостями, за красу або кількість грошей. Але кожна людина більше, ніж усі матеріальні речі світу. Головне в людині - її душевна краса. Саме про душевну красу та силу розповідає нам Олесь Гончар у своїй новелі. Кожну новелу Олеся Гончара, кожен роман не можна просто прочитати і залишити. Кожен твір примушує думати над тим, що ти щойно прочитав. Твір не залишає тебе, породжуючи безліч думок і роздумів на тему вічних людських цінностей, поведінки, стосунків між людьми різними за професіями. Очима Івана Оскаровича ми бачимо, як люди приймали людину, з якою він працював...Через деталі, які подає автор, ми бачимо, як герой прозріває, як починає бачити людину з іншого боку..Іван Оскарович є людиною серйозною, не крутієм, бо сам не терпів крутійства. Він вважає себе величною людиною, яка багато чого має і отримала в житті, пройшовши складні випробування долі. Але життя переконує його в тому, що не можна костеніти в своїй впевненості, своєму суб'єктивізмі. Він бачить,як несправедливо оцінювати кожну людину за своїми лише критеріями. Портібно бачити її такою, якою вона є, бо можеш назавжди її втратити, не оцінивши вчасно. Олесь Гончар вводить нас у розповідь поступово. Ми бачимо, що готується свято, і вражені, коли це свято - поминки поета. Але місцеві ставляться до цієї людини з найбільшою повагою і любов'ю, і це примушує Івана Оскаровича, зрештою мудру людину, переглянути свої усталені думки і уявлення про те, яка повинна бути людина. Потрібно відкинути всі свої критерії, щоб не втратити, можливо, рідну людину.

Добре, коли людина розуміє свою помилку, коли на неї сходить прозріння...Погано, що суб'єктивне сприйняття людини заважає побачити її такою, якою вона є насправді...