Майдан... Хто, якщо не я?

УЖЕ ЧОТИРИ РОКИ.... УРИВОК...."Назва книги «Майдан… Хто, якщо не я?!» яка побачила світ осінню 2014 року вийшла з вуст не лише тих майданівців, які йшли безстрашно в бій, а й пересічних громадян, які допомагали та підтримували Майдан. Кожен свідомий українець розумів, що його внесок, нехай маленький але власний, вкладений в загальну справу, примножувався і виростав у багатотисячне волевиявлення українського народу у прагненні до свободи та незалежності держави, збереження суверенітету й демократії. З чого все розпочалося в Україні? Саме з того, що мій народ прозрів та усвідомив, що лише спільними зусиллями, можна змінити в країні життя на краще. Такою об’єднучою силою в столиці України став Майдан – осередок мінімізованого міста в місті, а з часом країни в країні, зі своїм устроєм, майже родинними стосунками, певними правилами поведінки. Він самоорганізувався патріотично налаштованими людьми з усіх куточків України, яким не байдужа доля своїх дітей та внуків, проте вони відстоювали права та свободи всієї української громади. Можливо, це пафосні слова, але у цьому можна переконатися зі слів моїх Героїв. Майдан став єдиним джерелом волевиявлення народу, який розпустив свої крила у всі куточки України, й по них нескінченною лавиною йшли людські потоки та щонеділі збиралися на Народне віче сотні тисяч небайдужих українців. У багатьох, вперше прибулих на Майдан, пробуджувалася національна свідомість, з’являлася гордість за свій народ, який показав готовність до самопожертви за волю і незалежність своєї країни. Творцями, які змінювали історію України на невеличкій території Майдану в дощ і сніг, були звичайні люди – Герої моєї книги. Саме вони були енергією та духом тих подій. Однак, це мізерна часточка з усіх очевидців, які відстоювали Майдан. Я не вибирала респондентів за якимись певними критеріями. Люди самі зголошувалися на розмову. Для них Майдан став діючим осередком супротиву, де створювалася Вільна Україна, територія – непідвладна Януковичу, звідки й розпочався всенародний похід за очищення України від режиму державних злочинців. Люди це відчули, зрозуміли і боролися за те, щоб такою непідвладною територією стала вся Україна. Не керманичі, не опозиціонери, а небайдужий патріотичний народ своєю волелюбністю, стійкістю та втратами побратимів домігся свободи та в черговий раз відстояв людську гідність. Це розуміють політики сусідніх держав, тому створюється «інформаційний вакуум», в якому легше оперувати свідомістю людей і тримати їх на короткому повідку. Тому й одні сприймали Майдан, інші – ні. Зрозуміти його могли мільйони людей, які були безпосередніми очевидцями народження та розвитку Майдану, де, мов у вулику, кожен хто приходив – знаходив свою нішу, яку заповнював часточкою особистого вкладу. ... Майдан змінював свідомість людей і пробуджував такий дух патріотизму, що жоден із політиків ні за які гроші не зміг би цього зробити. Хто тут був – все це бачив, повірте, пишався й пишається тим, що він Українець, що у нас такий мудрий та щирий народ. Майдан боровся, Майдан вистояв, Майдан переміг! Мої респонденти, а їх 60 з різних областей України на превеликий жаль, майже всі вони свою розповідь закінчували зверненням до нової влади: Якщо нас не почують, ми знову вийдемо на третій Майдан – у нас є чималий досвід! Доречно згадати слова Віце-прем’єр-міністра з регіональної політики Володимира Гройсмана: «Не буде третього Майдану, а буде політична і фізична смерть тих, хто не хоче служити народу України». Думаю громада пам’ятатиме Ваші слова, пане Володимире! Що мають робити політики, щоб люди їм повірили? Безумовно повинні діяти, а народ – не сидіти склавши руки. Ми разом відповідаємо за майбутнє України, тому разом маємо будувати країну, котру ніколи не захочеться покинути.

УРИВОК з книги "Майдан, хто, якщо не я?!" Руслан ПОМІРЧИЙ, 41 рік, село Сторона, Яворівський район, Львівської області. Сотник львівської сотні «Лева». Освіта незакінчена вища. Десантник - У протидії правоохоронним органам Ваша сотня брала участь постійно, але втрат серед ваших бійців немає. Яке цьому пояснення? - Дякувати Богу, у нас немає жодного вбитого. Головне, що після кривавих подій наші хлопці підходили до свого керівництва і дякували за певну тактику в бою. По-перше, у нас дуже міцна дисципліна: вживання алкоголю взагалі заборонено, куріння – також. Ми намагаємося, щоб більшість наших хлопців кинула палити – то дуже шкодить організму. Як написано в Божій заповіді – не убий! Це не лише означає, що когось не можна фізично знищити, але ж коли ти труїш свій організм, ти також себе вбиваєш. Ми живемо за законами українських націоналістів і дотримуємося їх. Як є десять заповідей Божих, так є і в українських патріотів Декалог – Десять заповідей українського націоналіста. Щодо боїв на Інститутській… По-перше, не можна було висуватися та йти в бій без команди. Наші бійці ставали до бою лише за командою. Так і відступали. Так кидали «коктейлі». Все у нас було зорганізовано, мобілізовано, дисципліновано – тільки так можна виграти бій. Або, принаймні, втримати його. Адже сили були нерівні – повністю озброєні, як говорять, до зубів, міліціонери, а в нас – дерев’яні щити та в декого – щити професійні, що їх відвоювали у силовиків. Я можу сказати навіть більше: ми неодноразово підходили до солдатів Внутрішніх військ, безпосередньо розмовляли з командирами, пояснювали їм ситуацію, просили, щоб вони допомогли у наведенні порядку – заарештували тодішнього президента Януковича та весь його уряд. Адже ми пам’ятали, як у Помаранчеві часи переходили «вевешники» і міліція на бік народу. Але навіть майори, підполковники заперечливо хитали головами і говорили, що в такому разі будуть віддані під суд, під трибунал… Ми їх розуміли, адже вони на роботі, яку бояться втратити. У кожного дома сім’я, та й вони не є настільки патріотами, щоб перейти на сторону народу. А було б менше вбитих та поранених й не сталося б розколу в Україні. - Мені розповідав один чоловік, що, коли 19 лютого на ранок надійшла допомога з боку площі Перемоги, він став на коліна і заплакав… від радості. То були львів’яни, які одразу ж пішли в бій, під кулі, й чимало там навічно закарбували своєю кров’ю та життям перебування на Майдані. Чому так, невже не було сотників, які б їх стримали? - Тоді до нас з Городоччини прибула Суховільська чота – то чотири рої. Чота влилася в нашу сотню, і ми йшли разом – у нас дисципліна. Попереду крокували ті, хто раніше приїхав, і… відразу в бій. Не було кому стримати, скерувати, зупинити… Можливо, мало командирів тоді було. Люди не були ознайомлені з військовою тактикою. Наприклад, ми 20 лютого йшли ланцюгом – один за одним наша сотня піднімалася вгору Інститутською, а інші рухалися лавою. Не можна було так іти. Коли ти йдеш лавою, тоді найпевніше можна потрапити під приціл ворога. Ми вийшли на рубіж вогню – за готель «Україна» і побачили, як влучно стріляли снайпер та автоматники. Я дав команду повернутися назад – відступити. Тому що не можна вести хлопців під кулі. Я відповідав за життя кожного. Як я потім подивлюся в очі їх матерів та дружин? До інших гукали, нас не слухали. Ось вам «дисципліна», яка коштувала життя. Після бою, я підійшов до жінки з нашого села, її звали Стефа, вона дуже плакала. На моє запитання, чому плаче, крізь сльози говорить: - Щойно розмовляла з тим хлопцем, якому ледь вісімнадцять. Він тільки приїхав і відразу побіг у бій. До нього кричать: «Сину, куди ти біжиш? Ти навіть каски не маєш!» А він відповідає чисто по-галицькому: «Цьотко, що ви переживаєте, все буде добре». …Його вбито… - Знову ж, багато хто не приховував, що чимало координаторів перед наступом, залишили Майдан, бо їх попередили, що буде зачистка. Що Ви можете сказати на такі заяви? - Я цього не чув. Нас ніхто не попереджав. Не можу сказати, чому вони так вчинили. То на їхній совісті. Керманичі Майдану все хотіли зробити мирним шляхом, але їм потрібно було більш конкретно підготувати силову структуру Майдану, яка би могла боронити територію наметового містечка. Зрозуміло, що було створено сотні, але ж без будь-якої захисної амуніції та хоч якоїсь зброї. Лише палиці, точніше, держаки від лопат. Металеві щити робили вже на Майдані. Нам би таке озброєння, як у міліції, ми б одразу перемогли, а так… вони працюють за гроші, які їм платила держава з наших податків. А ми за ідею, ми йшли з вірою в серці за Україну, за українську націю, за волю. Тому не задумуючись бігли під кулі… - Хочу почути Вашу думку, чому так багато загинуло людей на Інститутській?.. . - Маємо віддати належне тим людям, які загинули, відстоюючи незалежність України. Вони новітні герої, чиї імена будуть записані золотими літерами в нашій історії. Їх прирівнюватимуть до Євгена Коновальця, Романа Шухевича, Степана Бандери. Вони боролися в нелегких умовах. Іще хочу пригадати: народний депутат від «Свободи» Ірина Сех на першому поверсі готелю «Україна», в холі, організувала тимчасовий шпиталь, куди допомагали зносити всіх поранених та вбитих бійців … Брали щити й на них виносили з поля бою, це ті допомагали, кого знаю: Олексій Кайда, Олег Пашкович, Андрій Тягнибок та інші – народні депутати від «Свободи». Там, у холі готелю, було жахливо. Передати неможливо… Плакали всі. Я дивувався мужності батька, який сидів біля вбитого сина (він постійно ходив у голубій касці) – молоденького Устима… - Зрозуміло, що в пам’яті кожного з нас, закарбувалися втрати побратимів – це біль, який не викорінити і не втишити. А все ж таки, що позитивного залишиться особисто у Вас після всього, що тут відбувалося? - Дружба, братерство, взаємна підтримка та самоорганізація. Дуже зблизилися люди Сходу і Заходу країни. Не було жодних розбіжностей, жодне питання, наприклад, мовне, – не ставало якоюсь перепоною у спілкуванні. Протестувальники Сходу і Заходу, Півночі й Півдня країни стояли пліч-о-пліч і ніколи ні від кого не чули, що той «бандерівець», а інший «москаль». Нині розумію, що розбрат у країні створюють штучно. Але Майдан – це серце України. Він об’єднував і об’єднує донині всіх. Наша Україна соборна і може в будь-який час піднятися. Ми тут всі стоїмо тому, що любимо свій край, свою Батьківщину.....