Подвійний Леон: Istoriя хвороби

Остання частина своєрідної трилогії, яку разом із «Подвійним Леоном» складають дві попередні книги Іздрика — «Острів Крк» та «Воццек». Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої. Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави...

Рейтинг LiveLib

4,0

33 оценки

5
42%
4
30%
3
15%
2
9%
1
3%

Ваша оценка

Прочитали 36Хотят прочитать 18

Рецензии

Marlentochka
27 февраля 2014
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
Дальше...

Сам автор про книгу висловився дуже влучно і чітко. Взагалі Іздрик - один з найяскравіших скептиків сучасної української літератури, причому його критика направлена часто проти самого себе. Ті, хто хоч раз бував на його презентаціях або мав нагоду поспілкуватись з автором, це підтвердять. Я була здивована, коли вперше його слухала вживу - рівний, інколи трохи хриплий голос, спокійно і рівно розказує про безодні людського страху чи збочень. Тому ця книга особливо мені звучала його голосом.
Я зробила помилку, коли почала читати трилогію з кінця. Прозу Іздрика, на відміну від його поезії, треба читати поступово, зв"язуючи у свідомості вже пережиті відчуття. Іздрика не треба розуміти, його треба відчувати. Можливо, я не дозволила тексту захопити мене і нести по сторінках, тому книга залишилась білою плямою у свідомості. Тепер таке враження, що я її загалом і не читала.
Пригадується тільки жінка в порваних капцях, на її халаті були великі гудзики, потім були кабінети, переходи, дроти електромереж, ресторан, якесь їдло і собака, а потім...пустота. Далі були символи, котрих я не розгадала. А книга просто таки переповнена символами. Сюжет розгадується поволі, бо все це скупчення символів, епітетів, розірваних подій і дивних героїв є самим сюжетом. Стиль написання Іздрика дуже особливий, його неможливо наслідувати чи копіювати - бо все буде тьмяним замість контрастного, сірим замість чорного, плаксивим замість гнітючого...
Точної оцінки наразі не даватиму. Оцінювати її тільки за автора було б невірно - бо автор заслуговує тільки найвищих оцінок. Тому я з кінця повернусь до початку, щоб ще раз оцінити кінець...
Читать далее
21 понравилось
1,2K