Нещодавно, 13 жовтня, стали відомі довгі списки літературної нагороди ВВС, яку компанія присуджує україномовним творам. До двадцятки найкращих книг в номінації «Книга року ВВС – 2014» входить повість Марка Рудневича «Я з Небесної Сотні», яка з’явилася у продажу 11 вересня. Твір присвячений розгляду питання об’єднання українців і, врешті-решт, пробудження їх національної свідомості. Актуальність теми очевидна і немає сенсу вкотре про неї говорити.
Про письменника цієї книги відомо небагато, але з упевненість можна сказати, що він «був свідомим українцем». На мою думку, автор ставить мету описати події на Майдані не так пафосно, як ми це собі уявляємо, а просто. І саму у цій простоті виявляється і «сила» твору: розповідаючи історію хлопця, який не мав на меті стати героєм України, але мимовільно, ненавмисно став ним. Чомусь зразу згадується фраза «Героями не народжуються, героями стають».
Відкриваючи першу сторінку книги, можемо прочитати «Уkраїні та всім уkраїнцям присвячується». І не дивно, адже твір просякнутий палкою любов’ю до України.
Повість складається восьми розділів, з яких перші п’ять – це те, як «19-річний студент Макс зі Сміли легко й відверто оповідає про своє життя — про навчання, однокурсників, родину, про свою кохану дівчину Іванку, яка вчиться в Києві, а батьки хочуть відіслати її на навчання до Франції...». Тобто описується звичайне безтурботне життя хлопця-студента. А далі його життя перевертається з ніг на голову: « ... стається Майдан, і Макс зі своїм другом-однолітком їде до Києва.
Зрештою, це повість про три вирішальні доби на Майдані. Ви згадаєте все, ви ще раз переживете ті тривожні лютневі дні і, мабуть, будете плакати, і ще довго пам’ятатимете простого хлопця зі щирою душею — Макса зі Сміли...» Читаючи останні три розділи, мені здалося, що я читаю книжку із минулого століття про бойові події, про війну, яка була вже так далеко і позаду нас. Але це не так, я читала про події, які відбулися цього ж 2014 року. І мене охопив і страх, і жаль від того, що ми не знаємо, що чекає нас попереду. А може це і на краще. Та зрештою на прикладі «Макса зі Сміли» автор змушує нас замислитись і про те, що потрібно берегти те, що маємо, і цінувати життя. Так, Макс оберігав свою родину, свою країну, своїх друзів і навіть тих, кого не знав: «…перед чорними шеренгами зринула ще одна постать. Вогонь і дим мене засліплювали, але я впізнав знайоме сіре пальто. Невже це баба Люба? … Вона стояла перед шеренгою зі своїм кошиком в руках. З тим самим, в якому вона носила нам пиріжки. Я завмер і чекав, що буде далі, та, певно, всі чекали. І тут вона як завила! Немов сирена, чесне слово. Я й думати не міг, що в неї може бути такий пронизливий голос. – Синочки! Що ж ви робите, синочки? Схаменіться!!! Проти кого ідете?... Раптом щось ляснуло. Ніби луснула кулька. Баба Люба присіла… а потім раптом упала на землю… Я скочив і одним махом перелетів через барикаду. Що там до неї бігти?... Я встиг пробігти лише кілька кроків… щоб витягнути бабусю разом із кошиком, аж тут бджола вп’ялася мені в шию. Я схопився рукою, але спіймав не бджолу, а щось липке і мокре. Воно розтерлося по шиї, й мені раптово дуже захотілося спати… Я лежав на бруківці і все думав про наше майбутнє життя з Іванкою. А потім настала темрява». На мою думку, авторові вдалося торкнутися серця кожного читача, адже читаючи цю сцену я переповнилась і слізьми, і співчуттям, і захопленням сили Небесної Сотні…
Також автор багато уваги приділяє об’єднанню українців заради спільної мети: «Видно, коли усвідомлюєш, що ти не сам на сам зі смертю, стає легше» чи «Ми ж тут усі разом», або «Коли я приїхав сюди, на Майдан, часом запитував себе: а для чого ми всі тут? Для чого ціле море людей покинули свої родини, роботу, насиджені місця і приїхали сюди, щоб стояти на холоді в Києві? А потім я все збагнув. Збагнув остаточно і безповоротно… Усі ми - і ти, і я, і всі, хто тут є, - нарешті стали на захист своєї землі, своєї України. Народ об'єднався на захист України, розумієш? Нехай нас називають жадібними, недалекими, хохлами, нехай! Але ми ж самі знаємо, хто ми такі. І завжди знали, тільки трохи підзабули... Добре, що хоч зараз згадали» тощо.
Завершує свою повість Марко Рудневич зверненням Макса до Іванки: «Не смій сумувати. Живи, радій, а вже ми з хлопцями за всім згори наглянемо». Я вважаю, ці слова адресовані не тільки Іванці, а всій Україні!
Як бачимо, дана повість є досить цікава, але на кожен плюс є свій мінус. Для мене, наприклад , мінусом цієї книги є те, що у своєму лексиконі автор часто використовує молодіжний жаргон – сленг. Але, як кажуть, на колір і смак товариш не всяк. Тому для когось мій мінус може виступати як плюс.
Міркуючи над твором, можна зробити висновки, що не перевелись мужні козаки на Україні і, мабуть, ніколи не переведуться; що є добро на світі (як би це наївно і по-дитячому не звучало), і вірять у нього ті, хто творить його; не зважаючи на бажання наших судів-держав знищити/загарбати Україну, цього ніколи не станеться, адже ми сильна нація, яка ніколи не здається; і те, що наша земля переповнена людьми, подібних до «Макса зі Сміли».
10 понравилось
