Досвітні огні. Вірші. Поеми

Без перебільшень, ця поема мені сподобалась найбільше з прочитаних творів Лесі Українки. Що дивно, адже цей твір написано раніше, аніж "Одержима" чи та ж "Лісова пісня", проте лише він, і лише зараз дозволив мені повною мірою оцінити геніальність письменниці. В "Давній казці" зустрічаємо два персонажі (а точніше - це скоріше узагальнені образи): рицар, який продає свою честь і гідність за золото та замки, ставши диспотичним паном, та поет, який до кінця залишається вірним своєму покликанню, своєму слову, своїм переконанням. Інколи аж моторошно, наскільки слова, написані більше ста двадцяти років тому, актуальні зараз.

Трудно навіть розказати, Що за лихо стало в краю, Люди мучились, як в пеклі, Пан втішався, як у раю.

Знайомо, чи не так? І завжди знаходились герої, які своїми словами та вірою підіймали народ до боротьби, і завжди знаходились пани, які будь-якою ціною вольні пориви придушували. Між ними велась боротьба тоді, між їхніми нащадками ведеться боротьба зараз, і боротьба ця триватиме вічно, аж поки "настане правда нова..."

Спойлеры В цій поемі від самого початку є два протилежні образи: молодий поет, простий натхненний хлопець, який вважає себе багатою людиною вже тому, що в нього є природа і він вміє римувати слова. І лицар Бертольд, який понад усе мріє розбагатіти ще більше, мати безліч земель і влади, ну і вважає себе центром всього, а свої погляди єдиноправильними. Коли ж ці два героя зустрічаються вперше, між ними розгорається суперечка, адже вони зовсім різні, рицар просто збиткується над цим талановитим поетом. Проте суперечка приводить до того, що зухвалець рицар бачить: хлопець має владу над словом і певний авторитет серед людей. Тому звертається до нього і просить написати вірші для його коханої Ізідори. Поет дарує просто так вірші рицарю (що вже того смішить і дивує). За допомогою цих віршів Бертольдо завойовує дівчину і вони одружуються. Та недовго тривало щасливе подружнє життя. З часом ненаситному рицареві вже мало тих земель, які він отримав одружившись, мало сім'ї і люблячої дружини. Він збирається в похід. Спочатку похід йшов добре, проте дійшовши до столиці, Бертольдо зіткнувся з перепоною: люди не бажали віддавати місто якомусь там загарбникові так просто. Облога тривала довго і вже військо казало, що то все не має сенсу - треба вертатися додому, коли до них дійшла щаслива їхня пісня, слова якої додавали сили воїнам і вони враз завоювали місто. Так до Бертольдо прийшла слава, він зробився багатим графом, і з часом почав ставити свої умови для життя простолюду. А про подяку поетові, яку все так обіцяв (і що було б справедливо, хоча й не обов'язкого для самого поета) він... забув. Одного разу тепер уже граф Бертольдо почув, що люди наспівують якусь повстанську пісню "про рівність і про волю у піснях своїх толочать", почав садити їх по тюрмах, але то не допогало - між людей все жили й жили ті пісні. Рицар, здогадавшись хто автор тієї злиденної для Бертольда пісні, шле до поета слуг, пробуючи підкупити його. Обіцяє чоловікові багатство, тільки щоб писав "правильні" вірші, бо ж вони, як виявилося, мають найбільшу владу. Проте поет відмовився від такої пропозиції, сказавши, що вже й так подарував Бертольдові золото, а більше нічого дарувати не буде "бо лихую тільки славу тії руки можуть дати" Бертольд аж скипів, почувши відмову. Хоче покласти край цим пісням і садить в тюрму поета. Хлопець каже, що його творчість не має границь і ніякі стіни їй не заважатимуть - вірші все рівно будуть в людей. Відповісти за свої талановиті і революційні вірші, поет мав власним життям. Бертольд теж отримав своє: ті ж самі люди - нащадки поетового слова - вбили Бертольда. У рицаря також залишився син, який теж взяв собі у спадок всі риси батька. Давня казка Лесі Українки продовжується й досі, йде по колу: зараз є й нащадки графів, що не змінилися. І поети, що на противагу мають силу слова... Поетеса називає все те страшним змаганням, хоч і не кривавим. Коли ця давня казка врешті добіжить кінця, то "настане правда нова", тобто Леся покладає надію на перемогу слова, що змінить все майбутнє... Що ж, і мені хочеться в те вірити....

Скрізь плач, і стогін, і ридання, Несмілі поклики, слабі, На долю марні нарікання І чола, схилені в журбі. Над давнім лихом України Жалкуєм-тужим в кожний час, З плачем ждемо тії години, Коли спадуть кайдани з нас. Ті сльози розтроюдять рани, Загоїтись їм не дадуть. Заржавіють від сліз кайдани, Самі ж ніколи не спадуть! Нащо даремнії скорботи? Назад нема нам воріття! Берімось краще до роботи, Змагаймось за нове життя!

Чудова збірка віршів. Деякі мені подобалися більше, деякі - менше. Але в цілому книга мені сподобалася.

Я навіть не знаю, що можна написати в рецензії на збірку віршів, крім того, що вони такі світлі, теплі, сповнені надії і віри в краще життя. Їх просто приємно читати.