Ти ж любила Сталіна, - викривала тітка мою “непослідовність”, - що ж тебе так змінило?” - “Бо не знала нічого, крім того, що вчила з “Короткого курсу...” - “Ага, а тепер начиталася ворожої літератури, бандерівців наслухалася, то й дуже “вумна” стала...”
Варто було торкнутися в розмові самоочевидних (так здавалося мені) деформацій у нашому національному становищі, як Настя й Льоня відразу таврували це як “бандерівство”, “буржуазний націоналізм”, адже “ніхто нікому не забороняє говорити по-українському, люди самі винні...”
+++
Постійним контраргументом мені в гарячих родинних баталіях було: “радянська влада дала нам можливість учитися”. Це зворушувало, бо свідчило, що для моїх рідних становило найбільшу цінність. До революції в Чемирівцях - трикласна школа, яку кінчала моя бабуня. “А ким був би я - сирота, що пас людям худобу? Навіть про кілька класів не міг мріяти”. - це вже дядько Іван.
Я й не збиралася їм у цьому перечити. Доводила, шо моя неґація до радянської влади в їхніх очах перебільшена, я не відкидаю всього доброго, що дала нам Жовтнева революція. І то була правда, я тоді ще так мало знала.
Як заводила мову про політичні свободи, дядько Льоня особливо лютився: такі дурниці можна плести, тільки наслухавшись “Голосу Америки”, бо не може існувати держава, в якій кожен говорить що хоче. Дисципліна й порядок, а не “багато партій”, хіба я не знаю, що ті багато партій тільки для обдурювання трудящих існують? Він і так може говорити все, що думає, і ніхто того не забороняє, бо в нього немає антирадянських думок. “Якщо ж вам хочеться нести антирадянську агітацію, то це вже зась, народ такого не потерпить, пам'ятає, в яких злиднях жив, на штанях латка на латці, а як тепер живемо?..”
Особливо діставалося від нього рідній сестрі, моїй мамі. за те. що в неї під боком Світлана стала “антисовєтчицею”, а вона то все терпить. “Та якби це моя дочка, я давно ременем повернув би її до тями!” У мами починався стенокардичний напад...
Я вже давно, переконавшись у марності таких розмов, не заводила їх, та сама моя присутність (до Чернівців їздила часто) щоразу провокувала спалах “ідеологічних” пристрастей.
Дядько Іван відмовчувався або намагався притишити розбурхані емоції, а як усе втихомирювалося, казав мені наодинці, що змінити все одно нічого не вдасться, йому дуже шкода “розумниці Михайлини, й обох Іванів (мав на увазі Дзюбу й Світличного), і твого Юрка - уже б доктором наук міг стати - ви всі тільки надаремне поламали собі життя...” Іншим разом він якось сумно, з інтонацією покірної приреченості сказав: “Думаєте, ви одні бачите, що робиться? Були й раніше такі, намагалися щось змінити, а чим то закінчилося? Цю стіну не зруйнувати”. Ще один постійний мотив і в мами, і в нього: “Головою об мур б'єтеся...”
Вони обоє добре знали наших найближчих друзів - Михайлину Коцюбинську, Світличних, Євгена Пронюка. Мама - і всіх інших, хто бував у нас. Бачили їхній моральний, інтелектуальний рівень, розуміли, що ними рухає. Мама щиро приймала їх, любила. Дядько зустрічав їх у нас, як приїжджав до Києва. Повагу до них мав безперечну. Це було вагомим аргументом на нашу користь: якщо влада переслідує таких людей, то ганьба владі, а не нам.
+++
Уночі я думала собі: яка то страшна сила - ця компартійна ідеологія, як вона нівечить людську свідомість: наче прилучає “громадян” до політики, до “історичного процесу”, а насправді блокує тверезий погляд, потребу людського розуму самостійно осмислювати події. Заряджає психіку фанатичною вірою в “єдино правильну” політику вождів і нетерпимістю до всього “інакшого”, “не нашого”. Руйнівною енергією, що нищить людські зв'язки, навіть усередині однієї родини. Останнім часом стан громадянської війни в суспільстві вичах, мій дядько - релікт минулих десятиліть, зараз уже не виведеш на вулиці людський натовп із вимогою “розтерзати гадину - шпигунів і диверсантів”. Але як далеко ще до розкутої свідомості...
Ваша оценка
