Люди не зі страху

Рейтинг LiveLib

1,0

1 оценка

• 5
  0%
• 4
  0%
• 3
  0%
• 2
  0%
• 1
  100%

Ваша оценка

Отметить эмоции

Прочитали 1Хотят прочитать 1

Цитаты

• 

  Ama1eur7 января 2017 г.

  Ти ж любила Сталіна, - викривала тітка мою “непослідовність”, - що ж тебе так змінило?” - “Бо не знала нічого, крім того, що вчила з “Короткого курсу...” - “Ага, а тепер начиталася ворожої літератури, бандерівців наслухалася, то й дуже “вумна” стала...”

  Варто було торкнутися в розмові самоочевидних (так здавалося мені) деформацій у нашому національному становищі, як Настя й Льоня відразу таврували це як “бандерівство”, “буржуазний націоналізм”, адже “ніхто нікому не забороняє говорити по-українському, люди самі винні...”
  +++
  Постійним контраргументом мені в гарячих родинних баталіях було: “радянська влада дала нам можливість учитися”. Це зворушувало, бо свідчило, що для моїх рідних становило найбільшу цінність. До революції в Чемирівцях - трикласна школа, яку кінчала моя бабуня. “А ким був би я - сирота, що пас людям худобу? Навіть про кілька класів не міг мріяти”. - це вже дядько Іван.

  Я й не збиралася їм у цьому перечити. Доводила, шо моя неґація до радянської влади в їхніх очах перебільшена, я не відкидаю всього доброго, що дала нам Жовтнева революція. І то була правда, я тоді ще так мало знала.

  Як заводила мову про політичні свободи, дядько Льоня особливо лютився: такі дурниці можна плести, тільки наслухавшись “Голосу Америки”, бо не може існувати держава, в якій кожен говорить що хоче. Дисципліна й порядок, а не “багато партій”, хіба я не знаю, що ті багато партій тільки для обдурювання трудящих існують? Він і так може говорити все, що думає, і ніхто того не забороняє, бо в нього немає антирадянських думок. “Якщо ж вам хочеться нести антирадянську агітацію, то це вже зась, народ такого не потерпить, пам'ятає, в яких злиднях жив, на штанях латка на латці, а як тепер живемо?..”

  Особливо діставалося від нього рідній сестрі, моїй мамі. за те. що в неї під боком Світлана стала “антисовєтчицею”, а вона то все терпить. “Та якби це моя дочка, я давно ременем повернув би її до тями!” У мами починався стенокардичний напад...

  Я вже давно, переконавшись у марності таких розмов, не заводила їх, та сама моя присутність (до Чернівців їздила часто) щоразу провокувала спалах “ідеологічних” пристрастей.

  Дядько Іван відмовчувався або намагався притишити розбурхані емоції, а як усе втихомирювалося, казав мені наодинці, що змінити все одно нічого не вдасться, йому дуже шкода “розумниці Михайлини, й обох Іванів (мав на увазі Дзюбу й Світличного), і твого Юрка - уже б доктором наук міг стати - ви всі тільки надаремне поламали собі життя...” Іншим разом він якось сумно, з інтонацією покірної приреченості сказав: “Думаєте, ви одні бачите, що робиться? Були й раніше такі, намагалися щось змінити, а чим то закінчилося? Цю стіну не зруйнувати”. Ще один постійний мотив і в мами, і в нього: “Головою об мур б'єтеся...”

  Вони обоє добре знали наших найближчих друзів - Михайлину Коцюбинську, Світличних, Євгена Пронюка. Мама - і всіх інших, хто бував у нас. Бачили їхній моральний, інтелектуальний рівень, розуміли, що ними рухає. Мама щиро приймала їх, любила. Дядько зустрічав їх у нас, як приїжджав до Києва. Повагу до них мав безперечну. Це було вагомим аргументом на нашу користь: якщо влада переслідує таких людей, то ганьба владі, а не нам. 
  +++
  Уночі я думала собі: яка то страшна сила - ця компартійна ідеологія, як вона нівечить людську свідомість: наче прилучає “громадян” до політики, до “історичного процесу”, а насправді блокує тверезий погляд, потребу людського розуму самостійно осмислювати події. Заряджає психіку фанатичною вірою в “єдино правильну” політику вождів і нетерпимістю до всього “інакшого”, “не нашого”. Руйнівною енергією, що нищить людські зв'язки, навіть усередині однієї родини. Останнім часом стан громадянської війни в суспільстві вичах, мій дядько - релікт минулих десятиліть, зараз уже не виведеш на вулиці людський натовп із вимогою “розтерзати гадину - шпигунів і диверсантів”. Але як далеко ще до розкутої свідомості...

  Читать далее

  0

  144
• 

  Ama1eur7 января 2017 г.

  13 січня я прокинулася раненько, помила голову, накрутила волосся на бігуді. Сьогодні аж дві гостини: увечері йдемо до Івана, а вдень редакція часопису “Філософська думка”, де я вже третій рік працюю, збирається посидіти “за бутербродами”.

  Напередодні зробила собі кілька новорічних дарунків із “Сувенірів” на Леніна: металевий вірменський браслетик, литовський темний бурштин на чорному ланцюжку. Ще й м'якенький портфелик із шкірзамінника купила.

  Настрій був піднесений: заповідався гарний день, я любила наші дотепні й змістовні зустрічі. Надіти прикраси побоялася: у завжди переповнених тролейбусах можна загубити. Склала їх до портфелика, поклала туди й раритетну книжку, яку дала мені тиждень тому наша добра товаришка з Інституту літератури - Еля Соловей: видану в Празі збірку листів Марини Цвєтаєвої до її чеської приятельки Анни Тескової. Прочитала її з великою цікавістю: про Марину так мало вдавалося щось знайти, навіть з поезії - хіба окремі твори в “Дне поэзии” чи периферійних журналах.

  Дорогою до інституту зайшла на пошту - навпроти нашої домівки - отримати гонорар за переклад статті. У поштовому залі майже безлюдно. Зіперла портфель об стійку біля віконечка, заповнила бланк переказу. Разом із паспортом подала касирці. Вона відрахувала десять троячок, вклала їх у паспорт. Я повернулася до портфеля. Його не було! Не повірила своїм очам, розгублено оглядала зал. Де він міг подітися за кілька хвилин?

  Настільки була збита з пантелику, що повернулася додому в сліпій надії: може, це якась фантасмагорія і портфелик чекає на мене вдома?

  Дива не сталося. З тим і пішла на роботу. Найприкріше: як сказати Елі про втрату книжки? Видання зарубіжне, майже антирадянське: чого варта одна Маринина фраза про те, що СССР - це щось “свистящее”, чи ж можна повертатися в країну з такою назвою? (Переказую з пам'яті, ніколи опісля тих листів не перечитувала).

  Не встигла пожалітися в редакції на лиху пригоду, як мене покликали до інститутського телефону. Він стояв у маленькому закапелку при коридорі. ...Голос Люди Семикіної. Звучить, наче дикторський текст: “Світлано? Учора зранку почалися обшуки в Івана Світличного, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Зиновія Антонюка, Миколи Плахотнюка, Надійки Світличної, Олеся Сергієнка, Данила Шумука... Усіх, крім Надійки і хворого Євгена, заарештовано. У Львові заарештовано Славка Чорновола, Стефу Шабатуру, Стефу...” І знову - прізвища, прізвища... Нарешті гудок. 

  Читать далее

  0

  119

Подборки с этой книгой

• • 
  • 
  • 

  Всеукраїнський щорічний рейтинг "Книжка року"

  • ElenaOO
  • 1 346 книг
• 

  Диссиденты УССР

  • WonderWolf
  • 50 книг