Украдене щастя

Вибрані твори загальновизнаного, але все ще недостатньо знаного класика українського письменства включають у себе як хрестоматійні, «візиткові» тексти (насамперед ті, вивчення яких передбачено шкільною програмою), так і деякі маловідомі, зокрема «проскрибовані» тоталітарним режимом писання, що з ідеологічних причин опинилися «за бортом» 50-томника. Живе, огненне Франкове слово промовляє «до всіх народів і до всіх віків», у тім числі й до сучасного читача, голосом людської туги і віри – «віри в силу духа».

Жанры

Рейтинг LiveLib

4,1

367 оценок

5
36%
4
41%
3
20%
2
2%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 457Хотят прочитать 151

Рецензии

bezkonechno
6 ноября 2015
~Избранные стихи со сборников «С вершин и низин» («З вершин і низин»), «Увядшие листья» («Зів'яле листя»), «Мой измарагд» («Мій ізмарагд»)~ —
В древнерусской литературе так назывались сборники статей и притч морального характера, в которых читатель находил ответ на те или иные вопросы повседневной жизни.
Откровенно говоря, я - не особый любитель стихов, так чтобы засесть за сборник и читать-читать-читать, для меня стихи - это особенное настроение. Но в этот раз все совпало, стихи одного из главных украинских классиков Ивана Франко сами создали настроение при чтении. Хотя все уже читаны не раз и знакомы, но в который раз почувствовала наслаждение и невероятную силу, актуальность, идущую от настоящей, искренней и пламенной, свободной поэзии!
Композиция данного издания - избранные стихи со сборников Франко. Произведения собраны так, что становится очевидным разноплановость поэта.
Напрмер, основной мотив в «С вершин и низин» (1893) - гнев, боль, рвение бороться за лучшее будущее, горький патриотизм и жгучее желание подняться, бороться и побороть ту систему, которая сотни лет сковывает простой народ, обрекая его на муки. Данный сборник в свое время был запрещен. А самыми яркими образцами для меня лично являются бессмертные “Каменярі” (которые в последствии сыграли одну из главных ролей в характеристике Ивана Франко-человека):
І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

...и “Vivere Memento”
Всюди чую любий глас,
Клик життя могучий…
Весно, вітре, люблю вас,
Гори, ріки, тучі!
Люди, люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров'ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не зможе змить,
Спалимо огнем то!
Лиш боротись значить жить…
Vivere memento!

Помни, что живешь (лат.)
Отзыв на остальные стихотворения, поэму "Мойсей", драму "Украденное счастье", повесть "Перекрестные тропинки"

«Увядшие листья» - вершина любовной лирики в творчестве Ивана Франко, контрастно меняется лирический герой - преобладают утопические настроения и даже мелькает желание свести счеты с жизнью от невозможности быть с любимой женщиной. Львиная доля сборника посвящена последней любви поэта - Целине Журовской, это сложные и невзаимные отношения, женщина жаловалась, что Франко ее буквально преследовал, но, несмотря на жестокое отношение женщины к себе, она еще долго оставалась главной музой для поэта… Хоть в истории много пробелов и непонятных моментов между Франко и Журовской, нам осталось множество красивых стихов, рожденных в мучительно-томимом состоянии односторонней любви. Тема в них колеблеться: от удовлетворительного счастья до пронзительного отторжения любимой женщины, желания превратить чувство в иллюзию:
...І дармо ліку я шукав
На сю свою хоробу;

Кого зрадливий сфінкс піймав,
Не пустить аж до гробу.

Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію.

“Ні, не тебе я так люблю”

Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.

В зів'ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.

“Епілог”

С тематикой сборника «Мой измарагд» все легко: здесь каждое произведение написано по мотивам древних притч, легенд, поучений, содержавшиеся в древнерусских рукописных сборниках. Ничего лишнего. В данном издании, однако, представлено всего несколько стихотворений, по которым не поймешь всю глубину, увидишь только вершинку:
Не високо мудруй,
Але твердо держись,
А хто правду лама,
З тим ти сміло борись!

Не бажай ти умом
Понад світом кружить;
А скоріш завізьмись
В світі праведно жить.
~Поема «Мойсей» ~ -
Почему-то при последнем прочтении поэмы она мне не понравилась. Очевидно, ее время наступило сейчас, когда я смогла оценить ее по достоинству, прибавив заслуженные две звезды. «Мойсей» — собственная интерпретация библейской истории кочевников-евреев. Франко совершенно завораживающе нанизал дополнительные мотивы, смежные, связанные с национальной идеей, проведя параллели между оригинальной историей и собственными надеждами. Получилось крайне интересно! Очень здорово, что я смогла окунуться в повествование с головой и переоценить недооцененную глыбу!

Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
С вопросов начинается повествование. На эти вопросы предстоит найти ответ. Иван Франко поднимает важную и актуальную еще с библейских времен, вечную тему — масс, народа и его отношений лидером, светилом, проводником в светлое будущее. Вера — дело безусловное. Настоящий лидер не сомневается, он просто верит в свои силы и свое предназначение — вывести людей к солнцу. Вот только путь полон сомнений… у народа, что устал идти и уже ни во что не верит, ничего ему не интересно и вообще — старое становится более привычным и приятным, в силу того, что там пусть и рабство, но зато не надо прилагать усилий и бороться.

Так і вибраний богом народ
Між народами вбогий;
Де пишнота і честь, там йому
Зависокі пороги.

Між премудрими він не мудрець,
У війні не войовник,
У батьківщині своїй він гість
І всесвітній кочовник.
Весьма удобное рабское мышление о нелегких путях выбранного народа. И вот тут восхитительнейшая метафоричность прямо на поверхности: никакой путь к счастью не бывает легким, а если уж народ удостоился чести быть избранным (а значит — достойным самого лучшего), то к этому лучшему нужно идти мучительно долго, с потерями, но с той самой безусловной верой рука-об-руку с лидером — лучом света. Иначе никак, а потому выживают только сильнейшие в духовном плане люди. Что же будет, если сомневаться, поднимать восстания, искать легких путей, сбиваясь с предначертанного?

Горе вам, нетямучі раби,
На гордині котурні!
Бо ведуть вас, неначе сліпих,
Ошуканці і дурні.

Горе вам, бунтівничі уми!
Від Єгипту почавши,
Проти власного свого добра
Ви бунтуєтесь завше.

Горе вам, непокірні, палкі,
Загорілі й уперті,
Тим упором, мов клином, самі
Унутрі ви роздерті.

Як кропива, ви руку жжете,
Що, мов цвіт, вас плекає;
Як бугай, бодете пастуха,
Що вам паші шукає.

Горе вам, що зробив вас господь
Всього людства багаттям!
Бо найвищий сей дар буде ще
Вам найтяжчим прокляттям!»
Поэма о вере и дурости, о силе масс и о их слабости, о безусловности своего предназначения и уважении. О свободе, которая полна сомнений, но…
~ «Украдене щастя» ~ -
В одной из самых знаменитых драм библиографии Ивана Франко конфликт нехитрый - все время ищешь ответ на главный вопрос: кто украл счастье, у кого и зачем? Кто - бОльшая жертва, кто виновник и главное - как героям прийти к тому самому счастью? В банальнейшей, на первый взгляд, любовной драме кроется огромный социальный конфликт: судеб, социального положения, жестокости, покорности, невозможности... А все почему? Ради счастья, украденного счастья.

«Двоє мерців зійшлися, що за життя любилися й після смерті один одного не забули, а зійшовшись, не можуть кращого робити, як сваритися»
В центре конфликта селянин Николай, его жена Анна и жандармерий Михаил, ранее такой же простой сельский парень. А вокруг - жители села, жаждущие новых сплетен, известные подстрекатели и защитники чужой чести. Что сделать, если твое счастье стало жертвой обмана и сделки родных людей, а ты сама - обязана строить новое с чужим, немилым, но любящим человеком? Смириться и попытаться найти в муже, по сути добром и мягком человеке, думать, как тебе повезло и искать-искать-искать-искать… Рано или поздно наступает привычка - это не любовь, но иногда вызывает подобие счастья.
Потом возвращается тот, с кем было подлинное счастье, с кем хочется клеить его по-новой, до дрожи. Переворачивается мир, понятия о чести и уважении, разбивается хрупкое на самом деле не счастье. Все, что было подпорками мнимого равновесия и покорности разбивается вдребезги. Все - фальшивка. Все - и даже ты сам.
Кто виноват, кто вор, убийца и разрушитель: Анна, выданная замуж за нелюбимого, Николай, женившийся по любви или, может, изменившийся за эти годы теперь властный и жестокий Михаил - горячий парень, готовый без разбору мстить за “смерть” любимой женщины? Он, как умел, старался вернуть ее к жизни, научить во имя счастья не бояться осуждений; общество в свою очередь пыталось помочь Николаю стать более сильным человеком - настоящим мужчиной и побороться за счастье… Они все боролись, они все знали, что кто-то виноват. Они все искали призрачное счастье. Было ли оно, осталось ли и где сейчас украденное счастье?..
~ «Перехресні стежки» ~ -

«Стілько у них на душі і на сумлінні погані, стілько злості і взаїмних ураз! І вони живуть якось у тій затроєній атмосфері і не дуріють, не топляться! Та що найінтересніше, що кождий бризкає жовчю на свого ближнього з великої любові, обкидає його болотом із найчистішої прихильності, підрізує його добру славу зі щирої гуманності і наповнює твої уші поганню з найчемнішими перепросинами. І се все при першій візиті! Що ж то буде далі, коли обживемося і десь-колись наступимо один одному на нагнітки?»
Йому робилося страшно при думці, що й його, може, жде та сама доля: бовтнутися з головою в отсе каламутне озеро і потонути в ньому з душею і тілом.
Еще одна история из разряда “человек против системы”, она насквозь пропитана национальным духом и проблемами того времени. История адвоката Евгения Рафаловича скрывает в себе множество конфликтов: справедливости, знаний, образования, социальных рабских отношений… Попав в маленький город успешный адвокат понимает, что находиться в логове: буквально каждый житель, находящийся при должности просто обязан зайти познакомиться, подготовить почву для будущей выгоды — выйти на разведку.
Однако, не так просто “подкормить” человека, который пришел бороться против системы, за свободу селян и простых людей, которые может мало смыслят в юридических тонкостях, но при этом тонко чувствуют людское нутро. Проблема бедных, необразованных и подвластных всегда одна — их не видно, на них не смотрят и постоянно обманывают ради корысти и выгоды, открыто посмеиваясь над несведущестью несчастных. Кому понравится Рафалович — первый за многие годы открытый защитник самых нижних и нищих слоев населения, которых давно не считают народом и людьми свободной воли.

«Школа політичного життя – то так як школа плавання. Стоячи на березі і слухаючи теоретичних викладів і упімнень, ще ніхто на світі плавати не навчився. Тут перша річ – власна проба, власна діяльність, власне вміння і власна відвага. От чого ми мусимо на вічах учити наших селян. Нехай самі говорять, нехай учаться самі висловлювати свої потреби і кривди, стояти за своїми жаданнями і супроти панів, і супроти властей.»
Закоренелая система — худший враг для любых человеческих стремлений, основанных на развитии. Развитие и рост происходит там, где вместо систем есть набор всяческих свобод. Система — это люди, отладившие свой обман, даже не особо таясь. Какой системе выгоден молодой адвокат, пришедший с целью развивать тех, кого доселе обманывали? Зачем вносить им в уши одну только возможность лучшей жизни? С таких слов в умах бедных селится огонек стремления и свободы, который обрел реальные очертания. Системе выгодно задавливать стремления, вырывать на корню, она боится любых собраний, даже если они не подразумевают за собой бунты, а простое развитие. Потому что за развитием прийдет понимание реальности и силы своих возможностей.
Основной конфликт произведения между Рафаловичем — страстью быть поводырем к справедливости и между множеством других влиятельных людей — костяком системы. Людей, личные качества которых с самого начала были деспотичными и диктаторскими и которые смогли запугать даже тех, кто внутри сам стремится быть другим… Кто же победит? Какой конец уготован главным действующим лицам? И каким будет исход тончайшей, почти узорной, любовной линии между Евгением Рафаловичем и Региной Тодоровской? Ничего не скажу, только лишь, что в конце вас ждет удивительная драма.

Євгеній наразі мовчав. У його в голові шибнуло дивне порівняння. Отсей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шляху і не знає, в який бік йому додому, – чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов отсей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?» – зітхнув Євгеній.
Читать далее
26 понравилось
1,5K
Virna
15 августа 2019
Серце віддане не повертається
Люблю книги які запросто можна екранізувати в сучасних декораціях і сюжет нічого не втратить. Тут всі персонажі настільки прописані, характерні що в їх переживання та історію віриш, наче бачиш вживу.
Шкода, що шкільна програма та прописка в класику, вбиває у більшості бажання вперше взятись за видатний твір.
14 понравилось
2K
Tanya_Ua
14 декабря 2015
Ніхто з нас не знає про свою долю достеменно. Є люди, які сприймають ситуацію такою, якою вона є, пливуть за течією все життя і не збираються робити радикальні кроки щодо зміни своєї долі. Інші ж не можуть змиритися з долею, даною Богом, і роблять все можливе або життя склалось так, як хочется саме їм.
Дуже складна історія показана у творі "Украдене щастя": Анну та Михайла розлучають на декілька років брати дівчини. Анна вимушена одружитись з нелюбим та старшим за неї Миколою. І одного разу Михайло повертається і життя Анни перевертається верх дном. Вона тепер зневажає свого чоловіка і зраджує йому з коханим чоловіком. Протистояння чоловіків призводить до трагедії. Чи винна в ній Анна? Якщо розглядати ситуацію "тверезою" головою, то так, винна. Адже заміжня жінка мала себе стримати, не піддатись на спокусу. Проте, з другої сторони, чи можна зупинити людину, коли вона щиро закохана й прагне бути з любим нею? Навряд чи....
Насправді дуже складна й трагічна історія.
Читать далее
6 понравилось
911