Юнаки з вогненної печі (записки стандартного чоловіка)

Рейтинг LiveLib

5,0

4 оценки

• 5
  100%
• 4
  0%
• 3
  0%
• 2
  0%
• 1
  0%

Ваша оценка

Отметить эмоции

Прочитали 4Хотят прочитать 3

Рецензии

• 

  Andrew_Sereda27 июля 2013 г.

  Сьогодні я вперше відчув себе старим. Від тоскного почуття безвіхідності, від зламаності, від втрати інтересу до життя і світу. Але ще гірге те, що мене потягло на спогади
  

  Надзвичаний твір. Спочатку я думав, що це буде типова сповідь- інвектива від колишнього дисидента Шевчука, але твір стоїть набагато вище всього цього.

  В романі розповідається про долю трьох молодиків із Житомира- Артура- принципового, незламного ідеаліста, Славка- каліку, в якому проросло зерно справжньої мудрості і анонімного Я ( в долі якого можна провести багато паралелей із самим Шевчуком ). Троє розумних і талановитих хлопців, які захоплюються філософією, історією, музикою і всім, всім, всім + бунтували проти "стандартності", яка б робила їх слухняними гвинтиками машини, на собі відчувають "щупальця спрута"- бездумного й безжального КГБ, дії якого зачеплять всіх- знайомих, друзів і рідних ( особливий трагізм і абсурд видно у долі батька ГГ, фронтовика, якого тягали по допитах, залякували, ( але не зробили донощиком ) тільки за те, що на початку війни, залишившись у підпіллі, він не міг нічого зробити через криворукість й ідіотизм місцевого начальства, яке покинуло підпільників самих ).

  Це роман про людей. Про одначасно складність і простоту їх спілкування, кохання і зраду, ненависть і співчуття.
  Це роман про світ. Його одночасну жорстокість і милість. Несправедливість, але таку достобіса красу.
  Це роман про те, як мало треба, щоб посадити кожного з нас на ланцюг, і про те, яких зусиль треба, щоб залишитися людяними у абсолютно негуманному світі.
  Це роман про життя і смерть, дерева і оголілу воду, і вірші Федеріко Гарсії Лорки, і про пустелі в душі кожного з нас.

  
  Здавалося, що всі ці роки я був у летаргічному сні. Повиростали діти, дружина з милох кияночки перетворилася у грубий і безпринципний бронетранспортер. Мої близнята віддають на мої турботи про них легким презирством. Друзів я не маю. Навіть до чарки вже тягнутися не хочеться
  
  Із систем отаких пустельок і складається наша дорослість. Але не кожен здатен на крик. Ці записки- крик. Крик волаючого в пустелі. Бо нікому не хочеться в цьому світі перетворитися на пісок

  Читать далее

  8 понравилось

  360
• 

  Vikulaska28 июля 2019 г.

  Ця повість для мене стала найнесподіванішою, найнеочікуванішою знахідкою! Глибокий психологізм, філософічність, історизм, цікавий сюжет і яскраві образи головних героїв, ліризм, неповторна атмосфера світу літератури та музики, спорідненості в колі розумних, освічених та гуманних людей – впевнена, що досі такої унікальної книги мені не доводилося тримати в руках...
  Читала „Юнаків...” і немовби розмовляла з настільки цікавими, неординарними, інтелігентними людьми, яких дуже важко зустріти в реальному житті... Як то кажуть: „З ким поведешся, від того й наберешся” – завдяки цій книзі мені пощастило „набратися” любові до життя, до рідної землі, до рідного слова, до рідної історії, до тих Велетів духа, хто не змирився, не упокорився, не став стандартною людиною, не вклонився золотому ідолові, за що й поплатився, але не втратив совісті.
  Епіграфом до своєї повісті Валерій Олександрович обрав цитату з Біблії: “А той, хто не впаде і не поклониться, тієї хвилі буде вкинений досередини палахкотючої огненної печі” /Книга пророка Даниїла. III—6/. Відкривши Біблію, я знайшла цю цитату і прочитала всю третю главу, щоб зрозуміти, хто і перед ким повинен був вклонитися, що було з тими, кого було вкинуто до печі. В Біблії сказано, що цар Навуходоносор зробив величезного золотого ідола, зібрав людей на його посвячення і змушував впасти і поклонитися ідолові під страхом смертної кари. Всі люди, засліплені страхом і бажанням вислужитися, прийшли і впали на коліна перед золотим бовваном. Всі, крім трьох юнаків. На них донесли, юнаків привели до царя. Хоробрі Шадрах, Мешах та Авед-Неґо відмовилися вклонятися ідолові та заявили Навуходоносорові, що служать своєму Богові, який може врятувати їх і з огненної печі, і з рук царя. Навуходоносор розлютився і наказав вкинути зв’язаних юнаків до середини палахкотючої огненної печі. Але яким було здивування царя і його сатрапів, коли вони побачили, що юнаки, а з ними і Син Божий, ходять в середині печі цілі та неушкоджені! Бог врятував мучеників, а цар усвідомив, що Бог, якому під силу вберегти своїх вірян від вогню, є істинний Бог. Навуходоносор дарував свободу і почесті хоробрим юнакам, а з цього часу став захищати віру істинну.
  Ось так і три друга з радянського ще тоді Житомира були вкинуті до огненної печі страждань, поневірянь, смертельної небезпеки та суспільної зневаги, переслідувань КДБ та злочинної системи радянського „правосуддя” – і все це лише за те, що посміли мислити не так, читати не те, говорити не про те... Що буде з друзями? Чи вдасться їм вийти неушкодженими з цієї печі? Чи можливо це, коли Навуходоносор вже не той – він розумніший, жорстокіший і вигадливіший...
  Страшно навіть уявити, що 69 років люди на території тоталітарного СРСР вклонялися леніним, сталіним, хрущовим та брежнєвим, задурені людиноненависницькою пропагандою, відмовлялися від свободи, прав людини, байдуже закриваючи очі і розум від несправедливості, свавілля, террору червоного звіра, задовольняючись „шматком гнилої ковбаси”... Але, на щастя, були Люди з великої літери, які ще не розучилися думати та аналізувати, не боялися висловлювати свою думку, не повзали на колінах, а з гордо піднятою головою йшли по життю. Так, за це в них забирали свободу, намагалися знищити морально і фізично, але ж не вийшло! Саме СРСР сконав та залишився лежати на звалищі історії! Перемогли Люди, а не система.
  Мене вразило порівняння Валерія Шевчука суцільної пропаганди за часів Радянського Союзу з мацаками спрута, які, присмоктавшись, впомповують у голови людей чужі схиблені думки та бажання – з народження до смерті. Того, хто зміг скинути з себе цей мацак пропаганди, потрібно було терміново „виправити”, покарати, щоб іншим було неповадно. Найстрашніше те, що мацаки спрута ще живуть у деяких головах, хоч СРСР вже 28 років як розвалився... Зморщені, зкоцюрблені, але вони ще є... Нашіптують, як же ж було „добре” при комунізмі тим, хто не хоче мислити самостійно, не хоче вилізти зі зручної шкаралупи, не хоче визнати свої помилки і йти далі з надією, любов’ю та добром у серці...
  Ще й новий спрут знов оплутав громадян сусідньої країни, простягає свої ненажерливі мацаки крізь шпарини й до України, знов сіючи смерть, ненависть та перетворюючи людей на рабів. Але вже все не так просто. Український народ встиг згадати за роки Незалежності, що таке свобода, і так просто знов її не віддасть. Хто б не приходив до влади (нажаль, далеко не завжди це гідні, достойні, високоосвічені, порядні люди), Україна буде жити вільною, а, якщо знадобиться, знов і знов виборюватиме свою свободу, адже, як писав Степан Андрійович Бандера: „"Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний”.

  Читать далее

  5 понравилось

  308

Цитаты

• 

  Vikulaska29 июля 2019 г.

  І в мене вливався, ніби нічна темрява, страх: а що, коли й справді той Навуходоносор має рацію, а що коли й справді у цьому світі Бога розіп'ято, а панує в нім лише диявол ув образі Божім? І я знову впав у чорно-червону яму, в якій гоготів вогонь. Побачив спаленого Славка, який нерушно лежав на дні печі, склавши на грудях руки, і не міг упізнати його, ніби не він то був. Бачив тяжко обпаленого Артура, який мотався по шматку двору концтабору, схопившись руками за голову. І я зважився. Розігнався, скільки сили і вдарив лобом об залізну стіну велетенського казана, і знову розігнався і знову вдарив. І казан почав густи, як дзвін, а я розганявся й бив об нього лобом, намагаючись пробити чавун, і казан гув і гув, як надтріснутий дзвін. З лоба в мене стікала кров, і я зморено сів на підлогу біля спаленого, холодного і зі складеними на грудях руками Славка. І мій зір раптом дістав здатність до особливого бачення, я уздрів, що піч наша — в пустелі, що навколо нас ні душі, лише гуляє холодний безплідний вітер, і що звук, який я видав, розбиваючи лобом чавунну стіну,— це і є голос волаючого в пустелі. Пустелі, що спокійно пожирає тих, котрі попеліли у вогненній печі.

  Читать далее

  129
• 

  Vikulaska29 июля 2019 г.

  ... я дивився в сутінки, які обплітали концтабори: паркани, сторожові вежі, бараки, якісь будиночки, де вже горіло світло; сутінки сірі, драглисті; здавалося, вся ця дивна, обплетена колючим дротом земля потопає в сутінках недаремно, бо сама їх творить. Пливе від оцих незугарних забудов, колючого дроту, вишок, солдатів з автоматами, сірих людей, які зупинилися й дивляться на поїзд порожніми очима, пітьма. Ми ж повільно сунулись у тих сутінках, як вуж-полоз, вилазили з цього сутінкового, теменного світу, а потопали у тьмі ще густішій. І здалося мені, що ця пітьма жива, бо вона заповнена сотнями, тисячами, а може, й десятками тисяч стражденних людей, які її чекають, щоб почати у ній будувати примарні замки власних мрій та сподівань. Я думав про те, що в'язнями тут не тільки ті, кого стережуть, але й ті, хто стереже,— вони може, більшою мірою в'язні: солдати чинять те, що їм наказують, мимовільно, а обслуга зачинила себе в тюрми самохітно. І все це сплетено в один вузол колючим дротом, безліччю колючого дроту — якась безконечна й химерна мережа з дощок, дроту і цегли, між якої, як мухи в павутині, снують люди-тіні. Весь цей світ ніби пригашений, поринутий у пітьму навіть удень, бо на всіх накладено печатку пітьми, навіть на вільних людей, котрі тут живуть і не служать у таборах. Бо й вони обплетені тим-таки дротом, бо й вони мусять пристосовуватися до законів пітьми та й живуть завдяки пітьмі. І всі ці люди в одностроях чи робах, чи в тільниках чи в іншій "вільнішій" одежі мусять коритися диявольській силі й волі — гігантському сірому спрутові, який повільно їх і душі їхні пожирає. І мені стало страшно, що таке може бути у світі, мені стало страшно за людей, які не тільки байдужі один до одного, але й один одного ненавидять і навіть тут, а може, особливо тут, у владі пітьми, одні знущаються над іншими, а ті, над якими знущаються, де візьмуть силу для любові до своїх катів? І немає всім отим людям, одним на певний час, а іншим назавжди, виходу із цього сплетеного клубка, повитого пітьмою, тож копошаться вони, щось роблять, один одного стережуть, творячи пекло на землі. Але це пекло відрізняється від того, яке уявляли наші предки, не вогнем і вогнедишними печами — воно холодне, змерзле, навіть вогонь тут крижаний — подих цього пекла завмер у мене на душі жорстоким клубнем, адже таких пекол на землі є безліч. Перед очима знову попливла колона сірих, на одне обличчя людей, хоч я напевне знав: не сірі й неоднакові вони ті люди, а такі ж як я чи Лариса, а може, й кращі за нас. Однак, їх окунули у пітьму, і вони, хочуть чи не хочуть, мусять законам пітьми улягати. Тому вони на позір такі сірі, стандартизовані й такі стражденні, через це такі виснажені в них обличчя, і тільки очі їхні світяться, бо вогонь душ їхніх навіть пітьма не в силі погасити, а пекло, в яке кинуто цих людей, їхніх душ пожерти. Тому я й сказав сам собі в тому поїзді, що віз мене в царстві пітьми: не роби ближньому зла, не метися, не думай лихого про людей, їх не пізнавши, спробуй так прожити в світі, щоб ніхто на тебе не складав нарікань.

  Читать далее

  131
• 

  Vikulaska29 июля 2019 г.

  Так от, мій батько вважав, що Бог є, і що він існує незалежно від нашої віри й невіри, інакше годі збагнути лад і згармонізованість усього живого й неживого: людей, тварин, рослин, землі й неба. Людина може вірити чи не вірити, але невірою від Бога вона не звільняється. Більше того, невір'я не є гріхом, коли людина лихоносна. Це ознака її темноти і слабкого розуму, а Бог на темноту і слабкий розум ніколи не гнівається, бо він вищий будь-якої дріб'язковості і гнівається лише на лихі вчинки людські. Людина може ходити в церкву й залишатися лиха, а може не вірити в Бога, а бути добра. Кому ж батько давав з таких перевагу? А тому, хто не вірить, але живе з добром у серці. Людина може відвідувати службу Божу, а може її не відвідувати, може визнавати посередництво між Богом і собою священика, а може його не визнавати — від того людина не стане ані ближча, ані дальша від Бога, бо й священик може бути грішний і лихоносний. Коли людині церква допомагає стати ліпшою — це значить, що та церква потрібна їй, а коли не допомагає, то й непотрібна. Гудити людині іншу людину за те, що вона не ходить до церкви й не молиться чи не вірить, права не дано. Гріх церковників у тому, що вони часто бувають нетерпимі (до людей іншої віри, до безбожників, тобто безвірників, до тих, хто не поділяє їхніх приписів і не слідує їм, а приписи ці не від Бога йдуть, а таки від людини), а ще надто часто публічно згадують ім'я Боже, тоді коли згадувати його треба мовчки, рідко й в особливих випадках, коли без того обійтися не можна. Третій великий гріх церковників, на батькову думку, це те, що вони творили не вільні братства віруючих, а церковну державу, яка не раз вдавалася до злочину примусу у вірі і до покар за невіру чи сумніви в догмах церковної ортодоксії, власне держави. Батько мій не був противник колективного вірування, але воно має рацію, коли об'єднує людей слабших розумом, які не мають сили ставати в розмову з Богом сам на сам, тож і вдаються до розумнішого посередника, тобто священика, і коли вони стають у громаді добрішими, а не навпаки. Коли ж вони облудники, коли вони від свого колективного вірування стають нетерпимі до інших, їхня віра мертва, і Бог від таких відступається, хоч вони й моляться йому цілоденно і б'ють безперервні поклони, навіть лоба розбиваючи. Хто каже, що Бог не доглядає кожної людини на землі, той нерозумний і не тямить його усе-сутності, адже він обіймає своїм доглядом не тільки кожну людину й тварину, але й кожну билину, навіть найостанніший бур'янець і траву. Саме тому справжня віра може будуватися тільки на спілкуванні з Богом сам на сам. То смішне, що до Бога треба молитися завченими й одними й тими ж словами — хто чинить так, не вірить і не уявляє його всеосяжності. Так само смішне, коли йому моляться якоюсь однією, освяченою мовою — мова молитви значення не має; коли Бог доглядає кожну билину, він зрозуміє всі мови, бо не мовою людина спілкується з Богом, а світлом своєї душі. Ще один гріх церкви — ідолопоклонство через ікони, догматичні приписи, поклони, схиляння, хрестіння, обряди — все це форми земної гри в Бога, а не щирої віри й спілкування з ним. Не має значення в якому місці і в який час удаватися з проханням до Бога, але й прохання ці не мають бути часті, а в особливих випадках. Коли людині треба помолитися, хай молиться, а коли ні — хай не молиться. Своєю волею людина наблизитися до Бога не має сили, вона наближається чи віддаляється від нього вчинками своїми, а не проханнями і благаннями, і не вона наближається до Бога, а він її до себе наближає чи віддаляє з волі своєї. Знову-таки, батько не проти земної гри у Бога, але вона має рацію тільки тоді, коли це людині допомагає у добростановленні своєму. Церква ж не раз бувала натхненником воєн, розбрату, зненависті людської — цим вона не наближалася до Бога, а віддалялася від нього. Ще один гріх церкви в тому, що вона зневажає земне, буденне життя, віддаючи його у владу диявола, тоді як життя — це і є присутність Бога на землі, бо вчинки людські, якими вимірюється їхня суть, творяться в житті, а не поза ним. Чи існує диявол? Існує. Це лихоносність наша і нетерпимість, ворожнеча, насилля, облудність і зневага до світу й життя, тобто те, що Богові протистоїть і що людину нищить, як істоту духовну. Це пристрасть до злодійства, зваб світових, багатства, це неситість людська, це її непевність у майбутньому, бо майбутнє людське твориться не людськими схотінками, а добрими й лихими справами сьогоднішнього і вчорашнього дня. Про майбутнє людини думає Бог, а її справа зробити сутній день осяяним добрими справами, а коли таких справ сьогодні вона не створила чи не творить через несилу свою, хай не творить злих.

  Читать далее

  130

Подборки с этой книгой

• 

  В шкаф!

  • lenysjatko
  • 96 книг