Іван Сірко славетний кошовий

Український лев: полководець від Бога.

«Ти з тих, котрі цілують спершу меч, а потім - жінку» (Оксана Пахльовська).

«… він не владний був над собою, прийшов-бо у цей світ не для родинного щастя – йому судилася інша доля».

Якщо перша книга про Івана Сірка – це передісторія (або, як зазвичай говорять, - «історія становлення»), дитячі забавки (хоч і не без певного драматизму), то друга частина дилогії суттєво від неї відрізняється – тональністю, психологізмом, напругою. Так, ніби не про одного й того ж чоловіка мовиться. Кров ллється рікою і скапує зі сторінок. А тепер – про деякі моменти, які, як я вважаю, варті того, щоб про них сказати докладніше. Надзвичайно сильні сцени, які вражають найбільше, - оборона Мерефи і визвольно-каральний похід на татарські улуси.

Оборона Мерефи виписана досить ретельно і емоційно – не співпереживати не вийде. Читаючи, ніби кіно переглядала: ось куриться шлях під копитами пришпорених ординських коней, а селяни, що у спекотний липневий день спокійнісінько жали собі на полі й горя не знали, поспіхом тікають і підпирають церковну браму, змушені захищатися і боротися на смерть. Дякувати Богові, підмога надійшла. Ледь не запізно, але надійшла. Тут час і зітхати з полегкістю, бо битву виграно, і віддатися скорботі й болю, бо «підпалений мурашник», на який перетворилося цілком заможне й квітуче село, іще треба відбудувати, попередньо поховавши полеглих.

Що ж стосується каральної ескпедиції на татарські поселення, то спершу вона планувалася як суто визвольний похід: поки хан воює деінде – пограбувати, звільнити бранців-християн і повернутися на Січ. Але деякі непередбачені обставини внесли свої корективи. Частина полонених (переважно чоловіки, що встигли навернутися в іслам і завести родини, одружившись із татарками) не виявила бажання визволятися. От так завжди й буває, що взаємна ворожнеча між найближчими сусідами, окрім ненависті й кровопролитних війн, супроводжується ще й процесами дифузії, як сказали б фізики, змішаними шлюбами – особливо на прикордонних землях. І тут вступає у гру жорстока тогочасна реальність: знищити «запроданців» і «перекинчиків» разом з їхніми малими дітьми, що чистими блакитними очима зазирають тобі просто в душу, діючи як новий Ірод, не дозволяє совість, але помилування тотожне відтермінуванню неминучої загрози.

«Скількох українців яничари поклали до могили? Коли здіймали ятагани над їхніми головами, то не прислухалися до голосу своєї крові: народжені на цій землі, ніколи не мали її в серці».

Сірко, не без вагань, змінює милість на гнів і віддає наказ знищити всіх мешканців улусу, завдаючи собі невимовних страждань. Очі невинно убієнних не дозволяли йому спокійно спати і жити. Одна справа – герць між досвідченими воїнами, інша – кривдження слабкого і безпорадного.

«А в Івані після того щось ніби надламалося. Кривавий гріх мучив його душу…»

Навіть попри те, що ситуація була безвихідною і будь-яке прийняте рішення було заздалегідь приречене на неправильність й неправедність. По-моєму, це – ключовий момент для розуміння вдачі Сірка. «На війні як на війні», «Як не ти, то тебе» - такі, цілком раціональні виправдання, не полегшують, однак, вічного внутрішнього тягаря, з яким доводиться якось уживатися кожному, хто вбивав, аби захистити себе, родину і батьківщину. Як не прикро і не гірко, але люди Пограниччя, Дикого поля, не мали іншого вибору.

Я чесно намагалася побачити альтернативні розв’язки проблеми і додумалася лише до того, що Сірко зі своїм загоном, замість убивати цих дітей, міг би забрати їх на виховання – на Січ, наприклад. Ну, справді, забирали ж турки хлопчиків із християнських країн і виховували з них безжальних кілерів, «іванів, не помнящих родства». Але тоді з толератністю та мультикультуралізмом було, мабуть, скрутно – складно любити ворога, навіть якщо ти християнин. Тому не лізтиму зі своїм статутом до чужого монастиря. Дозволю собі лиш скрушне хитання головою у стилі «O, tempora! O, mores!».

Сірко в цьому романі, до речі, отримує від авторки сповна: спершу в нього гине молодший син (затоптаний конем), потім – мати й дружина (під час чергового татарського набігу). Хоча, як стверджує отець Ю.Мицик у згадуваній вже мною монографії, обоє синів кошового отамана обрали батькову долю – життя з шаблею і на коні, а дружина ще довго вдовувала по смерті чоловіка. Я не заперечую, що на кожного чекає відплата за все хороше і погане, але волію лишатися на боці історичних фактів.

Є тут один повчальний персонаж, змальований для того, щоб показати, «як не треба чинити», - Сірків односелець Тарас Чорнопліт – особа настільки негативна, наскільки це взагалі можливо. Кривдник, заздрісник, мерзотник і, перепрошую, падлюка. І яскравий приклад людини, яку ненависть випалює зсередини, знищуючи все добре й світле, котре у ній колись жевріло.

Ще одна дійова особа, що дісталася другій книзі у спадок від першої, - дяк-пияк.

«Відколи той приблудив до Мерефи, волочачись слідом за служивими людьми, які настирливо посували московське пограниччя вглиб України, він майже не просихав від горілки».

Якщо ви шукаєте об’єкт для зганьблення й дискредитації ідеї «русского міра», то, воістину, кращого кандидата й не знайти: уперто не бажає вчити мову людей, на землі яких живе, торгує черствими проскурками «от патріарха всєя Русі Нікона» і «святою єрусалимською водою», набраною у найближчому ставу. Ще той пройдисвіт! І сміх, і гріх, прости Господи.

Ну, і про язичництво, аякже! Не так наполегливо й повсюдно, як у попередній книзі, але теж дещо є. Далі – без коментарів (бо я і так встигла про це набазікати, тепер – слово авторці) – сцена в січовій церкві – Сірко перед іконою Христа-Спасителя:

«Почавши проказувати слова «Отченашу», Іван раптом упіймав себе на тому, що молитва ця дається йому важко і щоби прочитати її, він мусить здолати неабиякий внутрішній спротив. Натомість напучувальні слова волхвині Роди, тут, у тиші храму, чомусь відлунювали в козацькій душі щемливою згадкою: «І допоки йтимеш, сину, рідною землею, вклоняйся низько її заступництву, бо ж із землі ми пішли і в землю, сину, підемо. Немає іншого шляху для нас. Земля – єдина наша прародителька і наша велика праматір. Немає нічого святішого на світі»».

Ні, таки не втримаюсь: мені вже й так і сяк натякають, що Сірко – вовкулака, перевертень, відьмак, і рука в нього не піднімається, щоб покласти на себе хрест, і вуста не розтуляються, і як він взагалі ще в тій церкві стоїть і грім його не побив? А я, знай собі, торочу щось про захисника віри. Не збагну, як можна заперечувати такі очевидні речі, але ними в тексті знехтувано просто безбожно, хай йому грець! І годі про це. А оскільки я не маю мети розказати в межах відгуку абсолютно про все і цим, не дай Боже, відбити у когось охоту її читати, то повинна вчасно зупинитися.

Окреме слово – про малюнки Максима Паленка – «фірмову страву», яка неодмінно подається разом зі смачними козацькими історіями, щоб оживити їх просто на ваших очах. На ілюстрації нижче – волхви Вітрогон і Пугач, наставники Івана Сірка.

Я вже дорослА до того віку, коли люди більш-менш спроможні розмежовувати зерно й полову і читати поміж рядків, тому, незважаючи на висловлені зауваження й обурення, читала з величезним задоволенням. Рада, що книга потрапила мені до рук. Та ще й у двох томах! Наші герої заслуговують на те, аби про них знали, говорили, писали, співали, малювали картини. Не марними ж були всі їхні діяння.

«По людях добрих і слава добра лишається. <…> Все, що ти здобудеш, стане скарбом усього твого роду».

А по майже непереможному кошовому отаманові Іванові Сірку – європейська і світова слава. Нехай спочиває з миром!