Очерк истории Украины в Средние века и раннее Новое время

Книга профессора Киево-Могилянской академии Наталии Яковенко, ставшая украинским интеллектуальным бестселлером последних лет, предлагает взгляд на десять столетий украинской истории (IX-XVIII вв.), альтернативный традиционному национальному нарративу. Повествованиям о страданиях народа, жаждущего обрести свое государство, автор противопоставляет историю Украины как длительный процесс цивилизационных встреч (Запада и Востока, православия и ислама, католичества и православия) и результат взаимодей...

Жанры

Рейтинг LiveLib

4,6

27 оценок

5
74%
4
22%
3
4%
2
0%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 31Хотят прочитать 104

Рецензии

Аноним3 февраля 2021 г.
Власть стандартной схемы
Большая, любопытная книга. Сразу заметно, что вышла она еще в довоенные времена (тут даже на стр. 120 есть «русский мир» с положительной коннотацией, правда «русский» тут другой, русинский, так сказать), однако при желании и в ней можно найти все то, что привело потом к взрыву и текущему удивительному состоянию в одной соседней стране.
Автор, достаточно известная по специальным работам, попыталась написать общую историю современного государства (но при этом доведя повествование только до конца XVIII века). Сам подход показывает все сложности написания истории и всю условность построения нарративов – в одно повествование объединяются рассказы о разных территориях, которые на момент действия связаны предельно мало (т.е. связаны они только тем, что после сложного XX века эти территории неожиданно окажутся в рамках одного государства). И эти люди еще смеялись над изданиями вроде «История СССР с древнейших времен» (но это так, шпилька).
Автор в этой книге меня скорее расстроила (в предыдущих прочитанных скорее радовала). Нет, она все еще интересна и любопытна, но в специальных работах было больше науки, больше попытки смотреть на вещи без предубеждения (или хотя бы с осознанным его количеством). Здесь же большая схема подмяла автора, заставив ее писать стандартно.
Есть какая-то ирония в том, что украинская историография рождалась как разрыв со стандартной схемой российской истории (Киев-Владимир-Москва), в которой оказавшимся под оккупацией ВКЛ/Речи Посполитой русинским землям отводилась роль объекта, а не субъекта. Авторы с той стороны границы указывали на натяжки и упрощения, пытаясь найти место своим землям как акторам, а не воланчикам в бадминтоне. Но, порвав с имперской традицией, историография с той стороны границы удивительно быстро создала свою стандартную схему, которая нисколько не ближе к реальности, чем старая имперская.
Северо-восточный сосед в это схеме полностью ориентализируется (в духе Саида). Здесь ничего не меняется, одна вневременная деспотия, которая тянет свои мерзкие щупальца всюду, куда хочет. И не важно, идет ли речь о временах Боголюбского, Ивана III или Петра I, все равно северо-восточный сосед жутко бюрократический и лишенный сдержек и противовесов. Такая схема хороша для агиток, но не способствует пониманию истории – действия такого вневременного монстра не поддаются анализу. При этом сама история украинских земель повисает в воздухе – невозможно анализировать ни действия старшины, ориентированной на Москву, ни остальных участников драмы, боявшихся промосковских симпатий (среди прочего). Чего это они все ждали от северо-восточного соседа? Он же неизменный и одинаковый.
Немудренная истина состоит в том, что сосед этот был очень важным игроком в истории украинских земель, и без анализа его институтов (такого же, как производится в отношении институтов Речи Посполитой) динамика событий останется загадкой. Анализу такому мешает политика, мешала уже тогда, когда вышло первое издание этой книги. Поэтому пытливому читателю просто стоит иметь в виду, что монолитный монстр на северо-востоке был разным и мало соответствовал созданному в том числе и собственными усилиями пропагандистскому образу. Стоит отметить, как минимум, работы Крома , Кивельсон и Коллманн , которые наглядно показывают разницу между образом и реальностью. Вывод также прост – связная, непротиворечивая история что северо-восточного соседа, что одной соседней страны по одиночке невозможна, больно уж все переплелось за последние сотни лет.
Но политика сильнее науки, поэтому попытки будут предприниматься и дальше. Пропуски и натяжки будут закрываться треском о сменах ментальности, приходе Нового времени и т.д., но дела это не изменит, очевидно.
Интересным мне показалось то, как автор рассказывала о тех эпизодах, что обычно выпадают из любых нарративов. О том, например, что церковная уния как организация (а не как договор) просуществовала на землях, отошедших после разделов Польши к Российской империи, так мало – до восстания Хмельницкого она всячески оспаривалась, после было не до проблем униатских иерархов, царские войска ушли с Правобережья только в первой четверти XVIII века, поэтому институты были созданы только после этого, а уже при Екатерине II Польшу начали делить, а организацию унийной церкви уничтожать. Всего-то лет пятьдесят выходит (формально ликвидировали унию при Николае I).
Рассказ автора о том, что по опискам в летописях можно делать вывод о разговорном языке, стоит считать эталонным образцом wishful thinking. Возможно, дело в приведенных примерах, но делать вывод о том, что в древнерусском Киеве говорили на языке, похожем на современный украинский, на основе летописных описок «стина» и «снех» - очевидное преувеличение. На основе такого примера можно утверждать, что в современной РФ половина пользователей соцсетей говорят на этом же языке. Не стоит выдавать желаемое за действительное.
Читать далее
41
2,3K
Аноним17 декабря 2012 г.
Цю книжку варто прочитати всім, хто – як і я сам – вивчав історію ще по радянським підручникам. І сила її не в особливій патріотичності (Яковенко якраз намагається не вигадувати подвиги і героїв там, де їх насправді не було) чи пропагандистському посилі, а в тому, що читач може познайомитися з сучасними й об'єктивними історичними данними щодо території, яка зараз називається Україна і історія якої драматична і без перекручувань та додавань романівсько-радянської версії. Перше і головне, що демонструє «Очерк истории Украины» – спільна історія Росії й України можлива лише частково і лише як засіб створення повної картини, де були б присутні обидві сторони. Починаючи з перших згадок про поселення на території сучасної України і до ХVI століття чинниками української історії виступають Швеція (саме варяги заснували першу князівську династію в Києві), Велике Князівство Литовське, Польща, Кримське ханство, монголи, половці, Молдова, Візантія – хто завгодно, але не Московія. Це й не дивно, її просто в ті часи не було. Московія з'являється пізніше, спочатком неясним тлом, розкатом далекого грози, щоб тільки у XVII ст. стати повноцінним гравцем на українському фронті. Отже спільна історія – це 300-350 років на противагу 1000 років складного співіснування, наприклад, з тим сами Кримським ханством.
Власне, історію України, як справедливо казав Винниченко, не можна читати без брома. Боротьба за галицьку спадщину, хмельниччина і Руїна – лише кілька прикладів, які роблять книжку справжнім трилером. Читаючи ппостійно ловиш себе на думці, що, навіть достеменно знаючи, чим закінчиться та чи інша подія, сподіваєшся на диво, яке все переверне з ніг на голову і все піде не так. Приємно, що у нас уже є історики, здатні писати історію так, щоб постійно тримати читача у напрузі, не йдучи при цьому на компроміс з фактами.
Ось, напевно, і все, що варто сказати. Переповідати книжку детальніше означало б невдало переповісти історію, до якої і так долучилося забагато переповідачів.
Читать далее
12
598
Аноним9 марта 2017 г.
Характеризуючи будь-яку історичну працю, перш за все, перед автором рецензії постає питання, наскільки ця праця відповідала завданням поставленим у передмові чи хоча б заголовку. Завданням Наталі Яковенко було розглянути саме свідомість основної маси населення земель, заселених етнічними українцями. Безумовно, через брак інформації робити висновки про світосприйняття наших предків можливо лишень теоретично. Саме тому піддати нещадній критиці через невідповідність завдання і виконання цю працю неможливо.
Іншою є справа, що автор виконала інше важливе завдання – розповіла коротко про найважливіші факти з історії України. Утім, туту ми стикаємося з певною невідповідністю: додержавні часи та часи Київської Русі висвітлені побіжно, у той самий час, як Козацьку державу історик розглянула ніби під мікроскопом.
Але що найцікавіше… Наталя Яковенко зуміла змалювати ту постійну та незрозумілу при побіжному огляді історії зміну ідентичності наших пращурів (від русичів до сполонізованих родин, від козаків до російських дворян). Ця зміна ідентичності є однією з провідних тем, піднятих автором цього нарису. І дійсно: особисто мені стало легше сприймати українську історію у вимірі людської підсвідомості.
Я нарешті отримав відповіді на питання: «Як відчували себе русичі у ВКЛ» чи «Що спонукало змінювати свою ідентичність і як далеко заходили ці навернені». Що не може не порадувати, у праці розглядаються і ті теми, про які найчастіше замовчують підручники – українсько-єврейські антагонізми, польсько-українські протиріччя та, наприклад, розуміння України як колиски хасидизму, греко-католицтва, татарської цивілізації.
Козацтво у Яковенко розглядається у площині загальній, як прояв постійних тенденцій прикордоння, де порівнюється з донськими козаками. Наголошується на постійній взаємодії українського населення з турецьким або, доцільніше казати, татарським, що створило надзвичайно незвичайний симбіоз відомий під назвою Війська Запорізького Низового.
У висновку можна сказати, що такі праці, якщо і заангажовані, то меншою мірою, аніж їх відповідники, у пострадянській історіографії зустрічаються рідко. На жаль, над сучасними істориками навіть зараз тяжіє
Читать далее
6
1,2K

Все рецензии

Цитаты

Аноним17 марта 2017 г.
Натомість уже від "Енеїди" Котляревського, потрапивши на сприятливий ґрунт романтичних, а далі народницьких візій, образ Січі-символу завойовує ледь не весь український духовний простір, остаточно стираючи бар'єр, який у реальній історії завжди розділяв двох антагоністів – козацтво низове (Січ) і козацтво городове (Військо Запорозьке в конкретному значенні).
0
614