З роси, з води і з калабані

Ця книга саме про них - левова частина все ж Іренині сімейні історії і трошки чужих. Спогади бо - це безкінечний вир, з яких можна черпати-черпати і ніяк не вичерпати до кінця: щось хочеться приховати, бо ще не час, щось само ховається в пам`яті, до чогось змінюється відношення, а, отже, сама історія.

"З роси, з води і з калабані" - це книга в трьох частинах, відповідно. Перша, "росяна" відноситься до голопупого, шкільного і підліткового часу Ірениного життя: Яремча (чи ж бо Яремче?), бабуся в Черській області, перші дискотеки, мальчікі, поїздка з батьками за кордон, співи і шкільні будні. Найбільша і найвеселіша частина, хочу сказати. Самоіронії Карпі ніколи не бракувало, а в "росі" вона просто цвіла буйним цвітом. Бо це найкумедніший відрізок життя - наївність вкупі з підлітковим максималізмом штовхають на дивовижно дебільні вчинки, які згадувати через надцять років - саме задоволення. Сама така. Як згадаю свій шостий клас і дев*ятикласника в безрукавці з драконом - так і червонію: мале дурне і лижі не їдуть.

"З води" - набагато куціша частина, яка вміщує короткі оповідки - чистої води вигадки та графоманство (ну мені так здалось). Мені не пішло...Чи то яскравий контраст з попередньою частиною, чи просто не мій формат...Запойним читанням я цього разу не хворіла - просувалася книгою поволі, тому, на брак відпочинку списати не можу. Припала до душі "Любов суккуба" та "Removable feast" з усього. Не скажу, що надто цим переймалася - попереду ще одна частина книги і шанси на гарне закінчення.

Ну, частина, назвою "Калабаня" не може бути поганою по замовчуванні. А "Роздвоєння уявної особистості або листування Ірини з Іреною" й поготів. О, роздвоєння, переписка - мої слабкі місця))

Щодо книги вцілому - менше матів, дитинство все ж таки, багато западенської говірки, жартів та реалій 90-х. Мова - дуже Карпина. Вона або сприймається або ні. На моє щастя - завжди її книги сприймала "розмовними", автентичними з розмовами автора, в чому і переконалась пів року тому. Саме так Ірена спілкується, саме так вона пише і нічого не змінюється. Мене це тішить. Як мінімум, це насторожує, коли на папері - суржик, а на людях - вимова і стиль вчительки української літератури. Навпаки теж насторожує. Література Ірени дуже легка - як і вона сама.

Тому книга від мене отримує своїх чесних 8/10, серединка ж не зайшла.

Для мене ця книга - своєрідне продовження "Добла і зла". Ті ж невимушено-дитячі історії, які обов*язково треба читати під супровід хітів з Території А, цілком занурившись в чарівний світ українських 90-тих. І хоча Карпа і старша від мене на 10 років, це не завадило мені разом з нею пригадати своє дитинство, посміятися з жартів, які були актуальні і у моєму дитинстві... Це навіть не стільки книга, скільки безпосереднє спілкування з самою авторкою. А оскільки Ірена Карпа сама по собі - епатажна та цікава непересічна особистість, то і спілкування з нею - цікаве.
Хоча інші розділи не настільки вдалі, як дитячий "З роси...", але цілком книга варта уваги. В ній кожен може побачити і пригадати себе.
Ну і на завершення:

Карпа давно вже стала символом сучасного літературного бунтарства, сміливості говорити що хочеш і як хочеш, вживати ненормативну лексику і всіляко відходити від затертих канонів "якою має бути жінка". Бо вона і досі скидається на підлітка, який тільки но потрапив у велике місто і носить ним по усіляких задвірках. А у неї діти оно підростають. І собака є. Дуже велика.

Карпа все таки трохи подорослішала, почала згадувати своє дитинство. Трохи втихомирилась, стала ще кращим оповідачем, що не завадило все таки їй залишитись такою ж впертою і принциповою. Коли вона читала уривки з іще не опублікованої на той час "З роси" на міжнародному фестивалі Меридіан Черновіц, я вже просто тягнула руки до цих текстів, бо у них було скільки гумору, життя і реальності, що стояти було неможливо. Однак в реальності вийшло трохи не так.

Перша части "з роси" насправді чудова - тут просто ні до чого придертися. Дитячі витявки Карпи такі ж шалені, як будуть потім і в дорослому житті, а вона - така сама була, як й інші діти. Це я до того, що з перших книг Карпи я і гадки не мала, звідки з"явилося на світ літературний оце скажене дівчисько, і чи воно реальне, чи тільки вигадка хороших маркетологів і то пише невідомо хто. Карпа була міфом, привидом чи навіть прокляттям, але дуже таки важко пов"язувалася з реальністю. Тут же відкривається правда і стає трохи навіть шкода батьків Карпи - ти спробуй таке диття витримай.

Однак за кумедністю дитячих пригод малої розбишаки, полилася вода - чи то історії були нудно розказані, чи то філософствувати Карпі не дуже вдалося, не знаю точно - однак вода до кінця книги і справді перетворилася на калабаню. Книга вже не тішила, не захоплювала, не тішила. А шкода насправді - могла бути б однією з найкращих творінь Ірени.

І хоц з цією книгою у мене любові не склалося, Карпу я читала і читатиму далі. З її книгами пов"язано стільки асоціацій, спогадів та пережитих моральних травм, що тільки заради занурення у минуле я буду відкривати старі та майбутні книги Ірени Карпи. Бо вона була і залишається феноменом - як у літературі, так і у житті.