Чорна Пантера і Білий Медвідь

Одна із самих страшних п‘єс, прочитаних мною на сьогоднішній день. Одна із самих прекрасних п‘єс про людську мерзенність і внутрішню «красу» людської душі.

За що і чому ми любимо своїх дітей? Готові віддати все за їхню безпеку і любов, іноді жертвуємо своїм життям, хто в переносному, а деякі і в прямому сенсі. Та чи всі здатні на такі пожертви? І що воно таке - батьківська любов? Радість, чи покарання, щастя, чи постійне переживання за безпеку своїх чад?
Подібну тему ще зустрічала у кіносценарії В. Сігарєва. Там теж мурашки і біль, але хоч мати-зозуля була безпутня, і чекати від неї було нічого.
А тут…

У художника Корнія Каневича хворіє син. Маленький Лесик тане з дня на день, і для його лікування дуже потрібні кошти і зміна клімату. Грошей в родині немає, але вихід є: батькові всього-навсього потрібно продати свою незакінчену картину. І навіть покупець є. Але це ж нечувано, продати полотно, яке ще не закінчив, в яке вклав душу і багато сил, і яке, художник це відчуває, обяцяє стати вінцем його творчості.
Корній просто не може так вчинити, це вище його сил. І ніякі умовляння і дружини не можуть змінити його думку.
Битва за майбутнє, ні, будемо відвертими, за життя Лесика почалася.
Білий Медвідь твердо стоїть на своїй позициції, і Чорна Пантера відступає в прямому сенсі слова.

Так просто, виявляється, начхати на все. Навіть на власну дитину. Зняти з себе відповідальність, стати незалежною і забутися про горе. І це мати?
Чи це виклик чоловікові? Але ж страждає дитя.

Фінал п‘єси не став несподіванкою, але, от чесно, напевне неправильно в цьому випадку говорити сподівання, правильніше буде - перевершив всі жахи.
Це і справді було моторошно. Не можу повірити, що мати на таке здатна.
«Ти не вiриш менi? Я правду говорю. Я хочу все тобi вiддать, все, все... Все для мистецтва: сiм'я, труп дитини, мiй одчай - все йому... Я не смiюсь, Нi, не смiюсь,я правду говорю, я вже вiрю, що треба нову форму сiм'ї цiлком нову. I до Мулена, як хочеш, тепер пiду. Я все буду робить уже... Хочеш, хочеш?»

Пробачити того, кто по суті вбив її кровинку, простити і кохати дальше того, хто занапастив сім‘ю. Ні, не вірю…

Останній епізод все розставив по своїх місцях. Картина завершена. Це і справді шедевр. Завіса.

Перевод

Одна из самых страшных пьес, прочитанных мной на сегодняшний день. Одна из самых прекрасных пьес о человеческой мерзости и внутренней «прелести» человеческой души.

За что и почему мы любим своих детей? Готовы отдать всё за их безопасность и любовь, иногда жертвуем своей жизнью, кто в переносном, а некоторые и в прямом смысле. Но все ли способны на такие пожертвования? И что это такое родительская любовь? Радость, или наказание, счастье, или постоянное переживание за безопасность своих чад?
Подобную тему ещё встречала в киносценарии В. Сигарева. Там тоже мурашки и боль, но хоть мать-кукушка была беспутная, и ждать от неё было нечего.
А тут…

У художника Корнея Каневича болеет сын. Маленький Лесик тает с каждым днем, и для его лечения очень нужны средства и смена климата. Денег в семье нет, но выход есть: отцу всего лишь нужно продать свою незаконченную картину. И даже покупатель есть. Но это же неслыханно, продать полотно, которое еще не закончил, в которое вложил душу и много сил, и которое, художник чувствует, обещает стать венцом его творчества.
Корней просто не может так поступить, это выше его сил. И никакие уговоры и жены не могут изменить его мнение.
Битва за будущее, нет, будем откровенны, за жизнь Лесика началась.
Белый Медведь твердо стоит на своей позициции, и Черная Пантера отступает в прямом смысле слова.
Так просто, оказывается, наплевать на все. Даже на собственного ребенка. Снять с себя ответственность, стать независимой и забыть горе. И это мать?
Или это вызов мужчине? Но страдает ведь ребёнок.

Финал пьесы не стал неожиданностью, но, вот честно, наверное неправильно в этом случае говорить надежду, правильнее будет - превзошел все ужасы.
Это действительно было жутко. Не могу поверить, что мама на такое способна.
«Ты не веришь мне? Я правду говорю. Я хочу всё тебе отдать, всё, всё ... Всё для искусства: семья, труп ребенка, моё отчаяние - всё ему ... Я не смеюсь, Нет, я не смеюсь, я правду говорю, я уже верю, что надо новую форму семьи, вполне новую. И к Мулену, как хочешь, теперь пойду. Я всё буду делать уже ... Хочешь, хочешь? »

Простить того, кто, по сути, убил ее кровинку, простить и любить дальше того, кто погубил семью? Нет, не понимаю…

Последний эпизод всё расставил по своим местам. Картина завершена. Это действительно шедевр.
Занавес.

Нарешті, я зрозуміла, через що мені подобаються п'єси. В цих творах нема нічого зайвого, ні описів природи, майже немає описів побуту, оточення, вбрання героїв, лише деякі риси – штрихи до загального портрету, без яких не можна буде скласти цільної картини. Але на перше місце в п'єсах виходять емоції та почуття.
Малесенька п'єса, лише на кілька актів, але вона вмістила в собі стільки болю та страждання. Мені важко уявити себе на місці Риту, бо я ніколи-ніколи не ставила емоції та почуття вище за все інше. Я не можу зрозуміти як можна кохати когось більше ніж свої кровиночку, в голові не вкладається. Корній, то чоловік, в них все по іншому, але все ж як можна бути таким сліпим щоб не бачите того що навколо, як можна зануритися в картину, щоб відірватися віт навколишнього світу. Всі інші герої то лише декорації до боротьби Білого та Чорного, Жіночого та Чоловічого. Хто з них переможе, та й чи може бути в цій боротьбі переможець. Маю великі сумніви, тим паче в кінці програли і він і вона. Їм обом давалось стільки шансів виправити свої помилки. Але все на марно…
Що важливіше мистецтво чи сім'я, чим потрібно жертвувати. Я середньостатистична людина, без хисту до мистецтва, без фанатичних уподобань, тому мені важко відповісти на це питання. Але можливо якщо хтось вирішує присвятити себе творчості, то взагалі не потрібно заводити сім'ю, чому ще хтось повинен страждати разом з тобою, але якщо вже так сталось, що є сім'я, то мабуть в першу чергу потрібно дбати про них, тим паче коли дитина хвора.
І чесно не можу зрозуміти вчинків Сніжинки, Мулена, Ясона і інших, вони всі знали що дитина не виживу якщо залишиться в Парижі, чому ніхто з них просто так не дав грошей, чому кожен з них вимагав плату, то невже вони і далі підуть по життю, не відчуваючи докорів сумління, що могли врятувати маленьке життя.
Та й мати Корнія, могла забрати маленького, забрати все що є, і поїхати з ним. А ці двоє хай продовжують свій безумний танок розлюченої пантери, яка ходить по клітці з кутка в куток, і ведмедя що нічого не бачить крім голої стіни перед собою, і тільки розкачуються з боку в бік. Бо їм ніколи не віднайти балансу життя й мистецтва, митця і сім'ї.

Дуже сильний твір, який нікого не залишить байдужим.

Русский вариант

Дальше...

Наконец, я поняла, почему мне нравятся пьесы. В этих произведениях нет ничего лишнего, нет описаний природы, почти нет описаний быта, окружения, нарядов героев, лишь немногие черты - штрихи к общему портрету, без которых нельзя будет составить цельной картины. Но на первое место в пьесах выходят эмоции и чувства.
Маленькая пьеса, лишь на несколько актов, но она вместила в себе столько боли и страдания. Мне трудно представить себя на месте Риты, я никогда-никогда не ставила эмоции и чувства выше всего остального. Я не могу понять, как можно любить кого-то больше чем свою кровиночку, в голове не укладывается. Корней, это мужчина, у них все по-другому, но все же как можно быть таким слепым чтобы не видите того, что вокруг, как можно окунуться в картину, чтобы оторваться от окружающего мира. Все остальные герои это лишь декорации к борьбе Белого и Черного, Женского и Мужского. Кто из них победит, и может ли быть в этой борьбе победитель. Очень сомневаюсь, тем более в конце проиграли и он и она. Им обоим давалось столько шансов исправить свои ошибки. Но все это бесполезно ...
Что важнее искусство или семья, чем нужно жертвовать. Я среднестатистический человек, без таланта к искусству, без фанатичных предпочтений, поэтому мне трудно ответить на этот вопрос. Но возможно если кто-то решает посвятить себя творчеству, то вообще не нужно заводить семью, почему еще кто-то должен страдать вместе с тобой, но если уж так случилось, что есть семья, то видимо в первую очередь нужно заботиться о них, тем более когда ребенок болен.
И честно не могу понять поступков Снежинки, Мулена, Ясона и других, они все знали что ребенок не выживет если останется в Париже, почему никто из них просто так не дал денег, почему каждый из них требовал плату, неужели они и дальше пойдут по жизни, не испытывая угрызений совести, которые могли спасти маленькую жизнь.
И мати Корнея, могла забрать маленького, забрать все что есть, и уехать с ним. А эти двое пусть продолжают свой безумный танец разъяренной пантеры, которая ходит по клетке из угла в угол, и медведя который ничего не видит кроме голой стены перед собой, и только раскачиваются из стороны в сторону. Потому что им никогда не найти баланса жизни и искусства, художника и семьи.

Очень сильное произведение, которое никого не оставит равнодушным.

Спойлеры
Сумна історія молодої сім'ї: непризнаного генія-егоїста і жінки-матері... Вони потрапляють в залежну ситуацію - їхня маленька дитина, Лесик, помре, якщо його не переправити десь в Італію, де інший клімат. Здавалося б, в такій страшній ситуації, що думати: треба все кидати, шукати гроші і їхати рятувати маля. Проте не всі так вважають, батько хлопчика, Білий Ведмідь, саме почав малювати геніальне полотно (свою дружину з дитиною на руках), а тут таке горе. І тут проявляється егоїстична натура митця, коли полотно понад усе, що би йому не казали, він відмовляється їхати, бо треба закінчити полотно (при цьому ще й ставить жінку з хворою дитиною позувати для шедевру) і мотивує також відсутністю грошей, проте, не дивлячись ні на які переконливі аргументи (що він намалює ще одну таку картину, що дитина помирає, що батьки себе так не поводять, що він цілком свідомо вбиває свого сина та ін.) відмовляється продавати картину незакінченою (як же так можна, ВІН і незакінчену!). Та ще й заважають сім'ї спокійно розібратися в ситуації сторонні люди: спокусниця Сніжинка та її спільники, що з однієї сторони толочать Корнію: митеуць не повинен мати сім'ю, вона тільки відволікає його, з іншої Мулен, який толочить Риті: нащо їй ци обов'язки, якщо чоловік не хоче врятувати дитину. А насправді у Сніжинки і Мулена одна ціль: розбивши сім'ю, влаштувати своє особисте життя. Дружина це бачила, а от чоловік не бачив ні інтриг навколо себе, тим більше не бачив помираючої, в'янучої дитини, ні в чому неповинного хлопчика, життя якого лічило останні дні... Проте не можна сказати, щоби батько зовсім не любив дитини, однак полотно він любив більше і чомусь Сніжинці йому легше повірити, ніж своїй дитині...
На якийсь час Рита навіть покидає сім'ю та йде до Мулена - так їй обридло боротися. Проте швидко вертається до сина, вірячи, що тепер все зміниться. Іа де там? Апогеєм п'єси стає момент, коли Сніжинка і підкорений їй Янсон, планували позичити сім'ї гроші і відправити маму з дитиною за кордон, тим часом Сніжинка зайняла би місце дружини. Та вище Ритиного достоїнства було таке зробити, по суті віддати свою сім'ю якій спокусниці, яка точно не кохає Корнія. Після цього ще одна "геніальна" ідея приходить до самого чоловіка: він пропонує жінці віддатися Мулену за гроші, які "вилікують" Лесика. Це був грандіозний скандал...
За цими скандалами і небажанням покоритися ситуації доходить до того, що змучений хлопчик помирає. Скорботні батьки не відходять від маленького, вже бездиханного тільця. Навіть після Лесикової смерті затіваються і частково справджуються нові інтриги... І тут несподівана розв'язка: Рита, відчуваючи, що якщо не підлаштується під чоловіка, то залишиться одна (а крім того вона ще й дуже-дуже любила Корнія), каже йому, щоби таки закінчив картину, беручи на руки мертве дитя і приймаючи потрібну позу. На цьому ґрунті виникає ще одна суперечка. Проте остання суперечка. Жінка, додаючи сонних капель, в стакани з водою, каже чоловікові, що тепер у них все буде інакше: їм не треба дітей, у них будуть картини, його геніальні картини... Вона просто здалася перед амбіціями "генія"(скоріше всього вона планує повільно змінити світогляд того "митця" і зробити з нього люблячого батька)... І коли чоловік, звалений краплями вже майже спав, нещасна мати знищує те страшне полотно, що погубило їхню кровиночку і затьмарило мозок батьку... На цьому п'єса добігає кінця. Проте оці сцени після смерті Лесика насправді дуже моторошні ( аж мурашки по тілу... Досі якось не по собі...
Недаремно автор вводить алегоричні образи двох хижих, сильних звірів - Пантери і Ведмедя. Вони не можуть вжитися між собою і весь час боряться, хочеться вірити, що ціною по суті вбивства своєї дитини, їм вдасться зберегти сім'ю, знайти справжнє, спільне щастя, і нарешті забути, що вони Ведмідь і Пантера...

Проте я рада, що сотою книжкою на цьому сайті стала саме ця сумна п'єса Володимира Винниченка.